Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

такому разі? А ти що скажеш, Ґеорґу? Можеш збагнути, чому вона по півхвилини витрачала на роздуми, взяти помаранчу чи ні?

Я мав одне пояснення: Помаранчева дівчинка завідувала кухнею у великому дитсадку, де кожна дитина до сніданку отримувала помаранчу. Відомо, що діти мають дуже розвинене відчуття справедливості. Отож завданням Помаранчевої дівчинки було подбати про те, щоб помаранчі були однакові, тобто одного розміру, однаково круглі та лискучо-оранжеві. А ще вона мусила їх рахувати.

Таке вмотивування видалося переконливим, мене навіть ушпигнув ревнивий здогад, що в тому садку можуть працювати браві хлопці-цивілісти. Але, Ґеорґу, уже за два кроки від дівчати я зміг добачити, що йдеться зовсім про інше. Неважко було помітити, як Помаранчева дівчинка докладає чималих зусиль, аби вибрати анітрішки не схожі між собою плоди, ні за розміром, ані за формою чи барвою. Запам’ятай маленьку деталь: деякі помаранчі були з листочками!

З якою полегкістю я відкинув думку про набридливих парубків, які відбували цивільну службу в дитячому садку. Та тільки тої радості й було, бо Помаранчева дівчинка надалі зоставалася для мене загадкою.

Ось торбина наповнилася, Помаранчева дівчинка заплатила торговцеві й рушила убік вулиці Стурґата. Я йшов за нею віддалік — не хотів зраджувати своєї присутності, доки не опинимося в трамваї фройнерської лінії. Проте саме в цей вирішальний момент я припустився помилки у своїх передбаченнях. Того пообіддя дівчина не дійшла до зупинки трамвая на Стурґата, а сіла в біле авто — то була тойота, за кермом якої сидів чоловік.

Мені не випадало кинутися їй услід. Я не мав жодного бажання опинятися віч-на-віч із незнайомим чоловіком. Авто тим часом рушило, завернуло за ріг вулиці й зникло.

І ще один важливий штрих на додаток: сідаючи до авта з важким пакунком у руках, Помаранчева дівчинка враз обернулася й глянула на мене. Устигла вона мене впізнати чи ні, я не впевнений. Певен тільки того, що вона сіла до білої тойоти разом з чоловіком і, сідаючи, глянула на мене.

Хто ж той щасливець? Я не мав змоги роздивитися, якого він віку. Може, її батько, а може… звідки мені було знати! Можливо, цивіліст? Навряд, біла тойота йому не по кишені! А якщо це був яблуковощокий паяц, батько чотиримісячної донечки на ймення Ранвейґ? Не конче, принаймні ніщо однозначно про таке не свідчило. З такою самою часткою ймовірності чоловік з тойоти міг бути її супутником у лижній експедиції Ґренландією. Враження про нього я собі склав уже давно. Перед моїм зором каскадом мерехтіли кадри: запаковані помаранчі, льодоруби, скальпель, запасні лижні палиці, спальні мішки, примус, сухий бульйон… Перед своїм внутрішнім зором я бачив намет — жовтий — в якому вони обоє ночуватимуть, та упряжку із восьми собак.

Звичайно, я чудово все собі уявляв! Хай не думають, що можуть заховатися від мене. У моїй голові немов прокручувався цілий фільм: загадкова пара пробивається крізь безмежжя ґренландських крижаних просторів. Вона така вродлива і незаймана, немов Снігова богиня. Чого не скажеш про нього —

кривий ніс, зло заломлені уста, а в погляді, немов у глибокій тріщині льодовика під ногами, у якій вона може пропасти щомиті, затаїлися лихі наміри. (Чи допоможе він їй вибратися з провалля? Чи поквапиться геть, наминаючи її помаранчі й добре усвідомлюючи, що більше ніколи її не побачить?) Він наділений незагнузданою чоловічою силою, примітивною і відразливою. Для нього застрелити білого ведмедя однаково, що прибити комара. Якщо вже про це зайшла мова, не варто випускати з уваги, що нічого не завадить йому зґвалтувати її посеред крижаних торосів удалині від так званої правоохоронної системи. Бо хто їх там бачитиме? Хто за ними, відірваними від світу, стежитиме пильним оком? Скажу тобі, Ґеорґу, хто! Тільки я. Я витворював у своїй уяві щораз виразніші картини перебігу всієї експедиції. Я достеменно знав їхнє спорядження. За дня дав імена кожній з восьми собак, а до вечора склав список усього, що може знадобитися в мандрівці. Загалом вантаж експедиції сягнув ста сорока кілограмів, разом з пляшкою шампанського та квартою горілки, які вони вип’ють, діставшись Сіорапалука або Кваанааґа…

Та вже наступного ранку моє нервове збудження уляглося. Ніхто не вибирається в лижну експедицію до Ґренландії у грудні. У грудні такі експедиції споряджаються до Антарктики, та й для них не вибирають помаранчів на базарі в Осло, необхідні харчові запаси закуповують в Чилі або Південній Африці. І зовсім невідомо, чи входить до списку продуктів хоч би одна помаранча. Лижникові в мандрівці до Південного полюса треба за день спожити стільки калорій, що про натуральні вітаміни вже ніхто й не думає. До того ж, помаранчі важкі. І ще чи не найважливіша заувага: як у рукавицях обчистити замерзлу помаранчу? Як засіб поповнення рідини в організмі вони можуть відіграти таку ж фатальну роль, як коні в експедиції Скотта.[4] Для видобування рідини достатньо мати з собою кілька крапель бензину та добрий примус, бо снігу і криги — тобто води — там аж ніяк не бракує, а помаранча на 80 відсотків складається з води.

Люба, маленька Помаранчева дівчинко, думав я. Хто ти? Звідки ти взялася? Де ти тепер?

Мама знову підійшла до дверей.

— Як там у тебе, Ґеорґу? — запитала вона.

— Добре. Будь ласка, не смикай мене!

Кілька секунд мама мовчала.

— Мені не подобається, що ти замкнувся, — нарешті мовила вона.

— Навіщо здався ключ, якщо не користуватися ним хоч би час до часу? — запитав я. — Я маю право на недоторканність приватного життя.

У маминому голосі почулося ледь помітне роздратування. Чи радше, образа:

— Ти поводишся по-дитячому, Ґеорґу. Не маєш жодних підстав замикатися від нас.

— Мені п’ятнадцять, мамо. По-дитячому поводжуся не я…

Мама важко, щоб не сказати, сердито, зітхнула. За дверима стихло.

Звичайно, я і словом не обмовився про Помаранчеву дівчинку. Я мав відчуття, що тато ніколи не розповідав мамі того, що довірив мені. Якби було інакше, я почув би цю розповідь з її уст, а татові не довелось би у свої останні дні на білому світі писати мені довгого листа. Може, замолоду тато зазнав чогось такого, від чого тепер намагався мене застерегти у своєрідній розмові двох дорослих чоловіків? У кожному разі він хотів запитати мене про щось дуже важливе.

Поки що тато запитав мене лише про те, що відбувається з телескопом Габбла. Якби тато лишень знав, як багато я можу розповісти на цю тему!

Найбільше мене приголомшила вимога вчителя прочитати реферат перед усім класом. І продемонструвати світлини.