Читати книгу - "Ностальгiя"

Петрусем зійшов з поїзда на тому полустаночку, з якого ще кілька днів тому сам вирушав на Київ.

3

Софії не було, мовчав телефон у Стаха, ніхто не дзвонив до Миколи, і тільки за стіною після передиху знов надривалася кішка: а-а-а, — знобливо і моторошно, хоч бери та виламуй сусідові двері або викликай міліцію, чи пожежників, чи кого там іще.

Щоб заглушити той крик, Микола увімкнув телевізор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевізором довго не всидів, ніде не міг загріти собі місця і знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав і ніяк не знаходив.

Узяв на ліжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробіг очима кілька рядків, ніби в них міг натрапити на якусь розгадку, і поклав назад, мимоволі завваживши, що кладе її точнісінько на те саме місце, і соромлячись цього. Химера якась — усе тут йому до дрібнички знайоме, відколи поїхав, ніщо не змінилося, а таке відчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боїться до всього торкнутись.

Годі! Підійшов до вікна, відчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулиці, однак і там було безлюдно і порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечір.

Що це?.. Нагорі у сусідів захрипіла музика, потім ритмічно затупало в стелю — танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут є, живуть, веселяться, зійшлися до гурту, як у кращі часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забіг до комісійного, не хотів стояти по чергах у гастрономі, поспішав, а головне ж — розбагатів, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, і він запасся харчами у комісійному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жінко, ціле яйце в борщ. Хліб у целофановій торбинці, правда, узявся цвіллю (Софія взагалі хліба майже не їсть, щоб не повніти), але нічого, є шинка, овеча бринза — під червоне сухе кращого не придумаєш. А прийде Софія, то ще й наварить вареників, вона це вміє, навчилась, не те що колись, — вони й досі сміються, згадуючи ті вареники.

Це було ще до їхнього одруження, Софія вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), і під ту врочисту подію спитала зарані, що б таке приготувати на обід, аби Микола переконався, що його майбутня жіночка розуміється не лише на любощах та на теорії літературознавства (тут вона дістала «відмінно», хоч іспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любій жіночці і на кухні немає ціни, так що кажи, не соромся, все буде, як у ліпших ресторанах Парижа.

Тоді Микола й попросив наварити вареників з картоплею, але не таких ото мізерних пельменчиків, як ліплять манірні міські господарочки, а справжніх селянських вареників, завбільшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш ані в Парижі, ні в Лондоні, а тепер уже, на жаль, і в Полтаві.

— Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, — припрошувала його Софія, як лисичка журавля. — Я для тебе, як для себе.

Підстрижений, напахчений перукарським «Шипром», з букетом жоржин у затерплій руці, Микола в призначений час подзвонив у двері і, коли вони відчинилися, аж заточився: він що — переплутав квартиру?

На порозі стояв професор Христич. Веселий, усміхнений, домашній, він був не такий, яким Микола бачив його в університеті, бачив не часто, кілька разів, але впізнав би де і коли завгодно цього незвичайного чоловіка.

Він і екзамен приймав незвичайно, тим і запам’ятався дужче за інших, дарма що Микола ніколи не слухав його лекцій, тільки чув, що ходили на них навіть студенти інших факультетів. З цього й почалася тоді розмова.

— Щось я, голубе, наче вперше вас бачу, — сказав професор Христич, коли Микола підготувався до відповіді і сів навпроти нього.

— Я навчався в Єревані. Тому не відвідував ваших лекцій.

— А, за обміном студентів? Вивчаєте там вірменську? — здогадався професор Христич, і погляд його пом’якшав.

— Так, там складаю іспити з вірменських предметів, а в нас із українських.

— Цікаво, цікаво… — Він розгорнув Миколину залікову книжку. — Ну, і як успіхи?

— Нічого.

— Розмовляти навчилися?

— Начебто.

— А зможете мені відповідати вірменською? — раптом спитав професор Христич, і хитрі іскорки зблиснули в його очах.

— Ви знаєте мову? — здивувався Микола.

— Вашу відповідь я зрозумію.

— Що ж, тоді спробую.

— Скажіть, будь ласка. — Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. — Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.

Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.

— А тепер давайте антологію поетів, — задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.

Потім спитав:

— Ви зараз когось перекладаєте?

— Так, Хоренаці.

— Історика? — здивувався професор Христич.

— Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.

— Хто ж вам замовив таку складну роботу?

— Ніхто.

— Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?

— Так, у п’ятому сторіччі.

— І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.

— Я ще не думав над цим.

— Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. — Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.

Минуло півтора тисячоліття, і святий тлумач Микола Погорілий, підстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплій руці, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своєї господи, знайомився:

— Кость Гнатович. Софіїн тато.

Миколу він, звичайно, як і годиться професорові, не впізнав, але вдавав, що знає його сто літ, Софія, не без того, розповіла батькові, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколі, капосне, не зізналося, чия вона доця, і тепер, вийшовши йому назустріч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила