Читати книгу - "Ностальгiя"

чорні очка, ховаючи обличчя в букеті жоржин.

— Ну, ти, Сонечко, готуй на стіл, а ми тим часом посидимо в мене, — сказав Кость Гнатович і провів Миколу до свого кабінету.

Це була невеличка, навіть тісна кімнатка, всуціль заставлена книжками, — на стінах, на столі, на підвіконні, підлозі — книги, книги, книги, і жодного тобі передплатного видання, на які тепер мода, це були старі рідкісні фоліанти й брошурки, у тиснених золотом оправах і зовсім сіреньких палітурках.

Микола аж затрусився, приглядаючись до корінців: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлінк, Даль… і зовсім невідомі автори, котрих колись видавали у золоті багатьма томами, а тепер про них ні слуху ні духу.

Кость Гнатович був задоволений, однак сказав:

— З вами не можна ходити на чорний книжковий ринок.

— Чому?

— Дуже вже загоряються очі. Видають ціну. Треба спокійненько дивитися, наче воно нікому не треба. Тоді продавець поступливіший. Ось. — Він обережно дістав з полички сіру тоненьку книжечку. — Хвильовий. Вірші і проза. Я б віддав за неї дванадцять томів Дюма і всього Дрюона, але придурився байдужим і купив книжечку генія за безцінь. Ні, ви не подумайте, що я маю щось проти Дюма чи Дрюона, мене просто дивують ринкові парадокси.

Він натоптав люлечку, розпихкав її, спитав несподівано:

— Як ваш Хоренаці?

— Ви не забули?

— Чого ж.

— Рухаю помаленьку.

— З видавцями не говорили?

— Ні, там ще чимало роботи.

— Нічого, рухайте. Добра робота не пропадає. Не тепер, то колись побачить світ. Любимо балакать про дружбу, а не знаємо історії одне одного. Конкретно вам ще нічого не замовляли перекласти?

— Пропонували один роман. Виробничий. Я відмовився.

— Невже ніхто не розуміє, що це зневага до людини: мовляв, ти працюй, а ми тебе будемо оспівувати. Та не потрібні нікому такі співи!

Кость Гнатович розійшовся і говорив, говорив, забувши потягувати люлечку, й вона пригасла в його руці. Хотів було знов розкурити, але тут почувся медовий лисиччин голос:

— Прошу до столу!

О, що то за стіл був — розбігалися очі: салатики, бутербродики, вінегретики, грибочки, рибка, лимончик, смажені курчатка, соус, а посеред столу на великому тарелі… що то? начинена гуска? поросятко? — ні, то лискотів присмачений салом, притрушений вишкварочками один-єдиний, зате ж який величезний вареник.

Винувато всміхаючись, Софія стала пояснювати, що ліпила, ліпила ті варенички, і вони все їй здавались дрібними, сім разів переліплювала, боялась не вгодити Миколі, а потім у відчаї розкачала все тісто в одну вареницю, заліпила у неї всеньку картоплю і вкинула у воду, а вареник, поки варився, виріс ще більший, насилу вмістився в каструлі, ну, нічого, зате мізерним його не назвеш, призволяйся, лебедику, не гордуй.

Усі вони дуже потішилися Софіїним кулінарним мистецтвом, а найдужче — Кость Гнатович, який тремтів над дочкою, молився на неї (це була його пізня і єдина дитина, бо молодість Христича минула на Соловках), отож і тут він готовий був розцілувати своє Сонечко, свою розумну, кмітливу, дотепну доцю і її золоті ручки, які ліплять такі чудові вареники. Ні, такого не снилось ніяким Парижам, Кость Гнатович може підтвердити, він був там, читав кілька лекцій у Сорбонні, вареників у Парижі і вдень зі свічкою не знайдеш, хіба оце — і він поставив на стіл пляшку «Камю».

Вони розрізали ножиком те диво кулінарії навпіл (Софія тіста ні-ні) і не могли нахвалитися ним, хоч, правду сказати, вареник був недовареним і пріснуватим.

Кость Гнатович швидко захмелів, видно, не дуже звиклий до цього діла, але підливав у чарочки французький коньяк, сповна віддавався доброму настрою і навіть запропонував Миколі зіграти в карти — ні, не в бридж, не в преферанс, а в звичайнісінького підкидного дурня.

Микола навішав йому погонів, дивуючись, що Кость Гнатович бере так близько до серця поразки — сердився, кидав карти, весь час перепитував, що козир, і плутав чирву з пікою (пізніше Софія сказала Миколі, що тато дальтонік, купував для неї в Парижі сукні та блузки й попереплутував не тільки кольори, а й розміри).

Втім, картярські баталії не посіяли ворожнечі, навпаки, Кость Гнатович потягся до Миколи всією душею, радів, що Софії трапився путній хлопець, а не якесь джинсове сміття без роду і племені, не мав нічого проти такого зятя, хоч мови про це не заводив ніколи, був делікатний і стриманий. Одного разу він запросив Миколу походити Подолом (любив цей куточок), багато говорив про історію, розповідав про кожен старий будинок, церкву, камінчик, про давні ремесла і відьомські шабаші на Лисій горі, а потім завів його до одного єврея-книжника, спитав, що є новенького, і, стримуючи трем у руках, викупив у того збірочку віршів Тодося Осьмачки, про якого Микола ніколи й не чув, — маленьку книжечку, видану в часи непу.

І знову рушили пішки Подолом, Кость Гнатович говорив, зітхав, щось пригадував, але за цілий день він жодного разу не обмовився й словом про Софію, про Миколині стосунки з нею, наче те його зовсім не обходило, наче звела їх, двох чоловіків, не вона, а любов до історії, до книжок, до отого всіма забутого (ні, не всіма) поета Тодося Осьмачки. Коли вони прощалися на зупинці трамвая, професор простягнув Миколі ту книжечку:

— Візьміть, це вам.

— Навіщо? — розгубився Микола (бачив, що Кость Гнатович виклав за неї майже його музейну зарплатню).

— Візьміть, візьміть… Може, колись укладатимете антологію для вірменів. — Професор знов здивував його своєю чіпкою пам’яттю. — Справжню, без білих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повинні. Мусите дожити.

І все-таки, коли вони з Софією вирішили побратись, Миколі шкребло на душі, що от він стане професорським зятем, спробуй тоді комусь доведи, що це з любові, що розрахунку тут ніякого, — люди давно вже не вірять казочкам про кохання, та й взагалі ніхто тебе слухать не буде, збоку видніше, у чому тут заковика. Однак смішно було б через це відцуратись Софії, і єдине, що Микола міг тут зробити, це наполягти на своїй незалежності — після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годилося епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней, але, на щастя, через них не ходили і брали по-божому — двадцять п’ять карбованців.

Комірне те мало ще й ту перевагу, що недалечко стояв будинок, у якому жив