Читати книгу - "Anarchy in the UKR"

Ну, спасибі тобі, кажу. Добре, давайте, — він попрощався з нами без жалю і надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті, завдовжки сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.

Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй копійці набирав швидкість у зворотному напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір'ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було.

Лірична історія без жодних наслідків.

9. Духи приходять на мій гашиш.

I тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялись під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай найменша можливість вибратись до таких психоделічних місць із героічною історією, із кумарним сьогоденням, то можливістю цією варто скористатися на всі сто, можна скільки завгодно писати історичні романи, проливаючи в них кров ні в чому не повинних вурдалаків, а все ж варто бодай раз на десять років кинути все і приїхати до безіменного степового містечка, де пил перекочується центральним майданом і під єдиним баром сидять місцеві плантатори й п'ють прозору, як небо, горілку, де під винищувачем уже кілька годин на тебе чекають твої друзі, і друзям твоїм без тебе щохвилини стає все печальніше, а від алкоголю — щохвилини краще, тож якшо ти приїдеш вчасно, то застанеш їх у дивному піднесеному стані, який сприяє дружній бесіді та подальшому пересуванню. Надвечір ми дісталися Дібрівського лісу.

Білий обіцяв показати нам дуб історичного значення, під яким нібито Махна й було названо батьком. Приїхавши до Дібрівки, познайомившись принагідно з політично підкованим водієм, котрий нас підвіз і прочитав нам короткий курс місцевої вкпб, ми з подивуванням дізнались, що вищезгаданий нами дуб пару років тому спалили піонери, святкували там щось своє, піонерське, може, день народження Леніна, не знаю, ну і спалили його, дізнались також, що місцевий музей так-сяк жевріє, але директор його сука остання, нагинає усіх із цими йобаними виборами і менш за все думає про батька Махна з усіма його дубами, одним словом, ситуація складалась не на нашу користь, ми вийшли з Дібрівки і пішли просто в ліс, думаючи собі приблизно так — ну, добре, думалось нам, дуб ці срані піонери спалили, гаразд, діти, що ти з них візьмеш, директор сука, теж можна зрозуміти, нагинає з виборами, теж ситуація знайома, але навіть він, цей патологічний директор, який продав честь, совість та історичне призначення в обмін на жирне тавро адмінресурсу на своїх директорських сідницях — навіть він не зможе нам заборонити запхатися в цей ліс і пробути в ньому стільки, скільки вже нам захочеться, а вже скільки нам захочеться, це суто наша справа і стосується вона лише нас, ну, можливо, ще лісника.

Мені доводилось ночувати в різних місцях і за різних обставин. Я ночував кілька ночей на Львівському вокзалі на пакунках із фашистськими газетами, які я туди привіз для розповсюдження, я ночував на українсько-угорському кордоні разом із групою старшокласників, які їхали кудись на екскурсію, думаючи, очевидно, що я теж їду на екскурсію, я ночував п'яний на річковому пляжі й навколо мене ходили рятівники та пляжники, не знаючи, чи я вже потонув чи ще ні, я ночував на лавах у парку і в зимових електричках на станції П'ятихатки, не маючи змоги звідти виїхати, одного разу я ночував у піонерському таборі на столах для пінг-понгу, ми з приятелем заїхали туди для проходження педагогічної практики, але вожаті, випивши весь наш спирт, сказали нам, що лишатись нам тут не обов'язково, та й для дітей так буде краще, так що ми можемо їхати, і ми повкладались на столі для пінг-понгу, з різних боків сітки, і на ранок справді поїхали звідти, спати цілий місяць на пінг-понгових столах нам не світило; в цьому є щось більше, аніж пригода чи цікавий випадок, пригода — це коли ти потрапляєш серед ночі до свого готельного номеру, маючи ключ, і знаходиш у своєму ліжку кількох невідомих, це пригода, я згоден, а коли ти не маєш ні ключа, ні готелю, ні невідомих, коли ти взагалі не маєш жодної гадки, як перебути до ранку в ситуації, до якої ти потрапив, це вже не пригода і не цікавий випадок, це твоє життя, як воно є — без прикрас і зайвого пафосу, ти просто продавлюєш простір своєю присутністю, вириваєш для себе рівно стільки місця й тепла, аби не замерзнути за ніч; ми звертаємо з лісової дороги, довго йдемо, врешті знаходимо галявину, стягуємо дрова і розпалюємо багатгя. Спочатку ми випили все, що у нас було, потім нам видалось, що цього недостатньо, і ми почали добивати драп, навіть друг-Білий, кандидат історичних наук, який усі ці дні утримувався і обмежувався самогоном місцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами і почав розповідати про самураїв і їхні кодекси честі. На кодексах честі я й заснув.

Прокинувся я десь о п'ятій, Льошка відрубався на спальнику, друг-Білий сидів біля загаслого вогню і дивився в ліс, що там? спитався я, хтось ходить, тихо відповів він, давно? спитався я, давно, відповів Білий, всю ніч, добре, кажу, лягай спати — я їх постережу. Він відразу ж заснув, а я зайняв його місце і став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві.

Одного разу, вночі, під травою, я сидів на березі моря і розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч зі мною, і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїх хвостом, або затягти щупальцями до свого темного нутра, мені завжди видавалось, що коли ти нічого не бачиш у темряві, це ще зовсім не значить, що у цій темряві ніхто не бачить тебе, оскільки вона — темрява — це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява — вона лише з твого боку темрява, з його боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже і зрозуміти. I тепер, коли я сидів біля загаслого