Читати книгу - "Республіка Шкід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єонін неохоче роздягнувся і поліз у воду. Незважаючи на свої чотирнадцять років, він був худенький, слабенький, і рухи в нього були якісь незграбні та вайлуваті.
Двічі Єоніна викидало на берег, але Янкель, що плавав поблизу, підбадьорював:
— Нічого. Це з незвички. Коли найде хвиля, ти вчепися міцніше за каміння.
Потім стало йому нудно возитися з новачком, і він поплив за іншими.
На мілині хлопці відпочивали, валялися на піску й знущалися з Вікмиксора, який плавав, за шкідським визначенням, «по-бабському».
Час летів швидко. Якось непомітно берег знову вкрили тіла.
Хлопці накупалися вдосталь і тепер просили їсти. Роздали хліб і по шматку масла.
Тоді Янкель знову згадав про новачка і, надумавши поговорити з ним, став шукати хлопця, але Єоніна ніде не було.
— Вікторе Миколайовичу, а новачку дали хліб? — спитав він швидко.
Вікмиксор зазирнув у зошит і відповів заперечно.
Тоді Янкель, узявши порцію хліба, подався розшукувати Єоніна.
І дуже здивувався, побачивши перед очима таку картину. За кущами на протилежному боці дамби сидів новачок, а з ним двоє німецьких моряків.
Найдивовижніше, що всі троє жваво розмовляли по-німецьки. Причому новачок шкварив чужою мовою так само вільно, як і російською.
«Ого!» — з мимовільним захопленням подумав Янкель і вискочив із-за куща.
Німці здивовано оглянули нового пришельця, потім привітно почали всміхатися, закивали головами й запросили Янкеля сісти, пояснюючи запрошення жестами. Янкель, щоб не осоромитися, напружив усю свою пам'ять і нарешті, зібравши кілька підхожих слів, які він чув на уроках німецької мови, галантно вклонився й мовив:
— Гутен таг, дейтчлянд камераден.
— Гутен таг, гутен таг, — знову всміхнулися німці, але Янкель уже більш нічого не міг сказати, бо, передавши хліб новачкові, помчав назад. Там він, скорчивши невинну міну, підійшов до завідуючого.
— Вікторе Миколайовичу, а як по-німецьки буде… Ну, скажімо: «Товаришу, дай мені цигарку?»
Вікмиксор добродушно всміхнувся:
— Знаєш, не пам'ятаю. Спитай у Елли Андріївни. Вона в будці.
Янкель одійшов.
Еланлюм справді сиділа в маленькій напіврозваленій альтанці на протилежному березі острова. Вона прийшла пізніше за дітей і, викупавшись осторонь, тепер відпочивала.
Янкель повторив запитання, але Еланлюм зиркнула на нього:
— Навіщо це тобі?
— Так. Хочу попрактикуватися в розмовній німецькій мові.
Еллочка хвилину подумала, потім сказала:
— Камераден, бітте, гебен зі мір айне цігаретте.
— Спасибі, Елло Андріївно! — вигукнув Янкель і помчав до німців, намагаючись не розгубити по дорозі німецькі слова.
Там він ще раз вклонився і повторив фразу. Німці засміялись — вийняли по сигареті. Янкель узяв обидві і пішов, цілком задоволений своїми практичними заняттями.
На березі він витягнув сигарету й закурив. Запашний тютюн лоскотав горло. Відчувши незвичний запах, хлопці оточили його.
— Де взяв?
— Сигарети курить!
Але Черних промовчав і тільки розповів про новачка й про те, як здорово той розмовляє по-німецьки.
Проте хлопці вже розшукали німців. Поодинці вся Шкіда незабаром зібралася навколо моряків.
Єонін виступав у ролі перекладача.
Він перекладав і запитання хлопців, і відповіді німців.
А запитань у хлопців було багато, і найрізноманітніші. Чому провалилася в Німеччині революція? Чи є в Німеччині дитячі будинки? Чи є там безпритульні? Чи вивчають в німецьких школах російську мову? Чи траплялося морякам бувати в Африці? Чи бачили вони крокодилів? Чому вони курять не цигарки, а сигарети? Чому німці терплять у себе капіталістів?
Моряки пихтіли, сопіли, але відповідали на всі запитання.
Хлопці так захопилися розмовою, що навіть не помітили, як підійшли завідуючий і німка.
— Ого! Та тут гості, — почувся голос Вікмиксора.
Еланлюм відразу заторохтіла по-німецьки, широко всміхаючись. Хлопці нічого не розуміли, але сиділи і задоволено роздивлялись іноземців, а старші вважали за свій обов'язок ближче познайомитися з новачком, який виявив таку незвичайну обізнаність з німецькою мовою.
— Де це ти навчився так здорово розмовляти? — спитав його Циган.
Єонін усміхнувся.
— А там, в Очаківському. Люблю німецьку мову, ну й вчився. І сам учив — за самовчителем.
— А що це за «Очаківський»?
— Інтернат. Раніше, до революції, він так називався. Він міститься під Смольним. Звідти мене й перевели до вас.
— За бузу? — серйозно спитав Горобець.
Новачок помовчав. Усміхнувся. Потім загадково відповів:
— За все… І за бузу теж.
Поступово розговорилися. Новачок розповів про себе, про те, що жив він у малолітті круглим сиротою, що десь у нього є дядько, але де — він і сам не знає, що мати померла після батькової смерті, а батька вбили в чотирнадцятому році на фронті. За розмовою час плине швидко, тільки оклик Вікмиксора повернув хлопців до дійсності.
Сонце вже сідало за водну гладь Фінської затоки, коли Вікмиксор дав наказ зніматися з якоря. Назад ішли з моряками.
Коли переправилися через канал і вийшли на територію порту, німці подякували хлопцям за дружню розмову і, попросивши хвилинку почекати, зникли на кораблі. За хвилину вони повернулися з пакетом і, щось сказавши, передали його Еланлюм.
Німка засяяла.
— Діти, німецькі матроси частують вас печивом і просять не забувати їх. У них у обох є діти вашого віку.
Шкіда радісно загоготала й, махаючи шапками на прощання, рушила до воріт.
Тільки Окраєць лишився незадоволений тим, що німці, на його. думку, дуже мало дали.
Він усю дорогу тихо бубонів, доводячи своєму сусідові в парі, Косарю, що німці поскупилися.
— Теж дали! Щоб їм на тому світі чорти водички стільки дали. Це ж не подарунок, а сама пакость!
— Чому ж? — несміливо допитувався Косар.
— Та тому, що коли поділити це печиво, то тільки по одпій штучці дістанеться, — похмуро мовив Окраєць, а потім, трошки подумавши, додав: — Хіба, може, ще одна зайва буде, для мене.
— Ну гаразд, не скигли! — крикнули на Окрайця старші.
А Циган, не задовольнившись словами, ще ляснув долонею Окрайця по потилиці і тим примусив його нарешті вгамуватися.
Окраєць дістав прізвисько завдяки незвичній формі своєї голови. Черепна коробка його була стиснута і сиділа гострим хребтом угору, справді схожа на хлібний окраєць.
Хоч Окраєць був і новачок, він уже вславився як вічний буркотун, тому на його скімлення звичайно ніхто не звертав уваги, а якщо довге буркотіння набридало хлопцям, то вони робили так, як зробив Циган.
Тепле почуття до моряків збереглось у шкідців, і особливо у Янкеля, у якого, крім приємних спогадів, лишалася ще від цієї зустрічі закордонна сигарета з вузеньким золотим обідком.
Після цієї прогулянки хлопці пройнялися повагою до новачка.
Випадок з німцями якось одразу висунув Єоніна, і та обставина, що старші йшли з ним поруч, свідчила, що новачок потрапляє у «верхівку» Шкіди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Шкід», після закриття браузера.