Читати книгу - "Республіка Шкід"

class="empty-line"/>

♦

Так і сталося. Єоніна перевели в четверте, старше відділення. Розумний, розвинений і водночас великий бешкетник, він припав до смаку старшокласникам. Незабаром у нього появилось і прізвисько — Японець, — він дістав його за свою «субтильну», як казав Мамочка, постать, за трохи розкосі очі і взагалі досить велику схожість із синами країни Вранішнього Сонця.

Ще більше прославився Японець, коли став творцем шкідського гімну.

Було це так.

Одного вечора вихователі зганяли вихованців у спальні, і класи вже спорожніли. Тільки в четвертому відділенні сиділи за своїми партами Янкель і Япончик.

Янкель малював, а Японець робив виписки з якоїсь німецької книги.

Несподівано до класу ввійшов Вікмиксор. Певно, він був у доброму настрої, бо весь час мугикав під ніс якийсь бойовий мотив.

Він походив по класу, оглянув стіни й зігнуті постаті вихованців і раптом, спинившись перед партою, промовив:

— А знаєте, хлопці, нам треба було б мати свій шкільний гімн.

Янкель і Японець здивовано підвели на завідуючого очі і делікатно промовчали, а той вів далі:

— Адже наша школа — це свого роду республіка. Свій герб у нас уже є, має бути і свій гімн. Як ви думаєте?

— Ясно, — непевно промимрив Янкель, переглядаючись із Японцем.

— Ну, то в чому ж річ? — пожвавішав Вікмиксор. — Давайте зараз сядемо втрьох і створимо гімн! У мене є навіть ідея. Мотив візьмемо студентської пісні «Гаудеамус». Буде дуже добре.

— Давайте, — не дуже охоче погодилися майбутні творці гімну.

Вікмиксор, цілком захоплений новою ідеєю, сів і пояснив розмір, двічі проспівавши «Гаудеамус».

Янкель дістав аркуш і почав творити.

Забувши про гідність і неприступність зава, Вікмиксор разом з хлопцями старанно добирав рядки й рими.

Вже два рази у двері зазирав черговий вихователь, здивувався, побачивши незвичайну картину, і не насмілився тривожити вихованців і вести їх спати, бо обидва вони були з Вікмиксором.

Нарешті години через півтори, після посиленого обдумування і довгих творчих суперечок, гімн був готовий.

Трійця творців пішла в Білий зал, де Вікмиксор, сівши до рояля, узяв перші акорди.

Обидва шкідці, поклавши аркуш на пюпітр, приготувалися співати.

Нарешті гримнув акомпанемент і два голоси вихованців, змішавшись із низьким басом завшколою, одностайно виконали новий гімн республіки Шкід:

Ми із різних шкіл прийшли

Разом тут учитись.

Браття, дружно як один

Будемо ж трудитись.

Геть минулеє життя,

Уперед без вороття –

До життя но-о-о-вого!

До життя но-о-о-вого!

Час для співу був не зовсім підхожий. Нагорі, в спальнях, уже засинали хлопці, а тут, унизу, в напівмороці величезного залу, три горлянки немилосердно рвали голосові зв'язки, ніби намагаючись перекричати одна одну.

Школа Достоєвського –

Кращої не знаєм.

Навчи нас, як треба жить

Для рідного краю.

Ревів бас Вікмиксора, зливаючись з могутніми акордами беккерівського рояля, а два тоненькі і слабкі голоски, фальшивлячи, підхоплювали:

Хоч нелегко буде йти –

Ми досягнемо мети;

Хочем ви-и-й-ти в лю-у-ди.

Хочем ви-и-й-тн в лю-у-ди.

Коли спів закінчився, Вікмиксор підвівся й, віддихавшись, сказав:

— Молодці! Завтра ж треба буде проспівати наш гімн усією школою.

Янкель і Японець, горді з похвали, високо піднявши голови, пройшли повз вихователя і попрямували в спальню.

На другий день уся Шкіда зубрила новий гімн республіки Шкід, а імена нових шкідських Руже де Лілів[2] — Янкеля і Японця — не сходили з уст збуджених і захоплених вихованців.

Гімн одразу підніс новачка на недосяжну висоту, і обидва автори стали героями дня.

Увечері в їдальні вся школа під керівництвом Вікмиксора вже організовано співала свій гімн.

ХАЛДЕЇ

Людина в котелку. — Зникнення в лазні. — Опера і оперета. — Війна де переможного кінця. — Дещо про Песиміста з Сірником. — Безумство хоробрих.

Халдей — це по-шкідськи вихователь.

Багато їх побачила Шкіда. Добрих і поганих, злих і лагідних, розумних і дурних і, нарешті, просто недосвідчених, які приходили в дитбудинок для того, щоб одержати пайок і трудову книжку. Голод ставив на пост педагога і вихователя людей, які раніше не мали й уявлення про цю роботу, а робота серед дефективних підлітків — річ важка. Щоб бути добрим вихователем, треба було, крім педагогічного таланту, мати ще залізні нерви, витримку й величезну силу волі.

Тільки щиро віддані своїй справі працівники могли в дев'ятнадцятому році зберегти ці якості, і тільки такі люди працювали в Шкіді, а решта, пайкоїди або слабовільні, приходили, роздивлялися день-два й тікали геть, відчуваючи своє безсилля перед табуном задирливих і зухвалих вихованців.

Багато їх бачила Шкіда.

♦

Одного разу в погано пофарбовані двері Шкіди ввійшов чоловік у котелку. Він був маленький, щуплявий. Пташине личко його заросло бурою борідкою. В усій постаті прибульця було щось приголомшене, несміливе. Він здригався від найменшого шарудіння, і тоді маленькі водянисті очі на пташиному личку злякано розширялись, а повіки мимоволі опускались і закривали їх, ніби чекали удару. Одягнений цей чоловік був дуже бідно. Брудно-темне драпове пальто, що давно вже просилось на спочинок, мішком сиділо на худеньких плечах, невипрасувані бавовняні штани звисали з-під пальта, прикриваючи поруділі солдатські чоботи. Це був новий вихователь, якого вже зарахували у штат, і тепер він прийшов подивитись і познайомитися з дітьми, серед яких мав працювати. Тиняючись безмовною тінню по кімнатах, маленький чоловік зайшов до спальні.

У спальні топилася груба, і коло неї грілись Японець, Окраєць та Янкель.

Маленький чоловік оглянув ряди ліжок і, хоч було ясно видно, що це спальня, спитав:

— Це що, спальня?

Хлопці здивовано перезирнулися, потім Япончик зробив улесливу міну й солодко відповів:

— Так, це — спальня.

Чоловік тихо кашлянув.

— Так. Так. Гм… Це ви грубу топите?

— Так, це ми грубу топимо. Дровами, — уже в'їдливо відповів Японець, проте чоловік не звернув уваги.

— Гм… І ви тут спите?

— Так, і ми тут спимо.

Чоловік хвилину походив по кімнаті, потім підійшов до стіни й помацав портрет Леніна.

— Це що ж — самі малювали? — знову спитав він.

У повітрі запахло комедією. Янкель підморгнув хлопцям і відповів:

— Так, це теж самі малювали.

— А хто ж малював?

— А я малював. — Янкель, вдаючи серйозного, підійшов до вихователя і мовчки втупив у нього погляд, чекаючи нових запитань.

Маленький чоловік оглянув кімнату ще раз і спинив погляд на ліжках.

— Це — ваші ліжка?

— Так, наші ліжка.

— Ви спите на них?

— Ми спимо на них.

Потім Янкель зовсім невинно додав:

— Між іншим, вони дерев'яні.

— Хто? — не зрозумів вихователь.

— Та наші ліжка.