Читати книгу - "Камінний господар"

прапор.

Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все моє лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержує корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду..

А н н а

Терпливосте свята!

К о м а н д о р

Так, справдi треба молитись до терпливостi святої, коли хто хоче встоять на верхiв'ї тих прав, що вимагають обов'язкiв.

Права без обов'язкiв - то сваволя

Анна знов зiтхає.

Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають.

Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно.

А н н а

(гордо)

I в думцi я не маю каяття.

Я признаю вам рацiю. Забудьте мої химери - вже вони минули.

К о м а н д о р

Осе слова справдешньої грандеси!

Тепер я пiзнаю свою дружину.

Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що має нас поставить ще вище.

А н н а

(живо)

За який щабель? Таж вище

є тiльки трон!

К о м а н д о р

Так, тiльки трон.

(Пауза).

Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я.

А н н а

А ви сього не бачили?

К о м а н д о р

Я каюсь.

Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний має, коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.

А н н а

Орлиця?

К о м а н д о р

Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.

За те їй надгорода - високостi…

А н н а

(переймає)

…у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин.

Чи так?

К о м а н д о р

Так. Дайте руку.

Анна подає руку, вiн стискає.

I добранiч.

А н н а

Ви йдете?

К о м а н д о р

Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену.

(Виходить).

Анна сiдає i задумується.

Увiходить покоївка Марiквiта.

А н н а

Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?

М а р i к в i т а

їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.

А н н а

Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди.

М а р i к в i т а

(заплiтаючи Аннi коси)

Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.

А н н а

Даремне.

Я вiд сеньйора таємниць не маю.

М а р i к в i т а

О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки.

А н н а

Який слуга? Що за квiтки?

М а р i к в i т а

Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори.

А н н а

(гнiвно)

Буть не може!

Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?

М а р i к в i т а

Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда - зухвало трохи, бо квiтки з гранати - то знак жаги. Та що я поясняю!

Адже се всiм вiдомо.

А н н а

Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа!

М а р i к в i т а

Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного".

Анна уривчасто скрикує.

Сеньйора знає, вiд кого то?

А н н а

(збентежена)

Не треба тих квiток…

М а р i к в i т а

Я принесу, хоч покажу.

А н н а

Не треба!

Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.

(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).

Геть викинь їх!

М а р i к в i т а

Я б їх собi взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квiтки навдивовижу…

А н н а

Так… вiзьми…

М а р i к в i т а

От завтра я заквiтчаюсь!

А н н а

Iди!

М а р i к в i т а

Чи тут не треба вiдчинити вiкон?

Страх душно!

А н н а

(в задумi, безуважно)

Вiдчини.

М а р i к в i т а

(одчиняючи)

I жалюзi?

А н н а

Нi, може, видко з вулицi.

М а р i к в i т а

(одчиняючи жалюзi)

Та де ж там!

Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.

Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!

А тут повiтря кам'яне…

А н н а

(нервово)

Ой, годi!

Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.

(Завваживши рух).

Та що ти, Марiквiто?!

М а р i к в i т а

(невинно)

Що? Нiчого.

А н н а

Ти кинула до когось квiтку?

М а р i к в i т а

Де ж тамi

Я нетлю проганяла… Чи сеньйора нiчого бiльш не потребує?

А н н а

Нi.

М а р i к в i т а

(кланяється, присiдаючи)

Бажаю гарних, гарних снiв!

А н н а

Добранiч!

Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.

(Стиха).

Вiд мавра вiрного…

Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.

(Впустивши китицю, в нестямi).

Ви?!

Д о н Ж у а н

Я! ваш лицар!

Ваш вiрний мавр!

А н н а

(опам'ятавшись)

Сеньйоре, хто дозволив?..

Д о