Читати книгу - "Камінний господар"

н Ж у а н

(уставши)

Навiщо сеє лицемiрство, Анно?

Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю.

А н н а

Се трапилось випадком.

Д о н Ж у а н

Такi випадки я благословляю!

(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).

А н н а

Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!

Д о н Ж у а н

Ви боїтесь мене?

А н н а

Я не повинна приймати вас…

Д о н Ж у а н

Якi слова безсилi!

Колись я не такi од вас чував!

Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрiї?

А н н а

Тi дiвочi мрiї - то просто казка.

Д о н Ж у а н

А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…

А н н а

I час уже скiнчитись їй.

Д о н Ж у а н

Як саме?

Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнної в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi?

А н н а

(хитає головою)

Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу?

Д о н Ж у а н

О нi! такого в казцi не буває!

Таке трапляється хiба в життi, та й то в нiкчемному!

А н н а

Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати.

Я вам не скаржусь нi на що.

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..

(Нiжно).

Сiї очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi свої вогнi.

Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi… Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тiї карiатиди, що держить на собi тягар камiнний.

(Бере її за руку).

Кохана, скинь же з себе той тягар!

Розбий камiнну одiж!

А н н а

(в знесиллi)

Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає, вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.

Д о н Ж у а н

Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!

Я розбуджу тебе вогнем любовi!

(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).

Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!

Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.

А н н а

Се похода Гонзага! Утiкайте!

Дон Ж у а н

Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.

К о м а н д о р

(увiходить i бачить дон Жуана)

Ви? Тут?

Д о н Ж у а н

Я тут, сеньйоре де Мендоза.

Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?

Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.

К о м а н д о р

(оглядаючись на неї)

Я вам наказую мовчати.

Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.

Д о н Ж у а н

Край!

(Обтирає шпагу плащем командоровим).

А н н а

(до дон Жуана)

Що ви зробили!

Д о н Ж у а н

Що? Я подолав сперечника у чеснiм поєдинку.

А н н а

Сього за поєдинок не признають, - ви будете покаранi за вбивство.

Д о н Ж у а н

Менi се байдуже.

А н н а

Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу,

Д о н Ж у а н

Я ж iще не був коханцем вашим.

А н н а

Сеє знаєм ми.

Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм.

Д о н Ж у а н

Втiкаймо вкупi!

А н н а

Ви ума збулися?

Се значить взяти камiнь у дорогу!

Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.

Д о н Ж у а н

Донно Анно, ви можете сказати се?!

А н н а

(твердо)

Скажу.

Д о н Ж у а н

А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства?

А н н а

Се не по-лицарськи.

Д о н Ж у а н

А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?

А н н а

Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi.

Дон Жуан стоїть в непевностi.

Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?

Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.

Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!

На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.

V

Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.

Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.

Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.

Д у е н ь я

(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)

Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.

А н н а

Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.

Д у е н ь я

Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!

Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я, далебi, вiд болю нiч не спала.

А н н а

(глянувши на руки дуеньї)

А справдi, спухли. Ну, вже добре,