Читати книгу - "Рекреації"

врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X..!..

— Орку, я така вдячна тобі,— прошепотіла Марта.

— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?

— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.

— Ти злякалася його?

— Дуже. Він такий страшний.

— Він, здасться, добряга.

— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…

— Що?

— Щось натворити.

— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.

— Він просто велика дитина.

— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.

— Смієшся з мене?

— Анітрохи. Кажу цілком поважно.

— Ти гарно танцюєш.

— Дякую. В тебе гарні груди.

— Хома, ти ж не такий насправді. Ти увесь час прагнеш виглядати циніком, зухом. Насправді ж ти не такий.

— Насправді ми всі не такі. Гриць насправді дуже довірливий і м'якосердий. Немирич — мовчазний і нерішучий. Твій Мартофляк — сміливий і відчайдушний.

— Знову колешся?

— Так. Дякую за танець, пані.

Вони повернулися до столу саме тоді, коли друзі без них добили замовлених триста і, поки Бодьо вирушив по наступні двісті п'ятдесят, налягли на шкваркотливі пляцки, щойно принесені згаданим уже Бодьом.

— Ніхто з вас ні хріна не розуміє у творчості Антонича! — кричав Мартофляк, намагаючись заглушити початок нового танцю.

— Є тільки один ключ до його творчості,— відповідав на це Немирич, — і він у кожного з нас між ногами!

— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.

— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!

— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!

— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!

— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…

— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з'явилися свіженькі двісті п'ятдесят.

— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.

— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.

— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.

— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.

— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.

— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.

— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…

— Марту, — поправив Білинкевич.

— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?

Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:

— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…

— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.

— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.

— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.

— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає,— заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.

— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.

Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:

— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?

— Міг би. А що?

— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!

— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.

— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський. — Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.

— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.

— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п'ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!

Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.

— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.

— Передостанній чи останній? — запитав Хома.

— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.

Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.

— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.

— І тільки? — спитав Хома.

— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.

Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.

— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.

— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев'ять років. Сенека радив на дев'ять років ховати написане до шухляди.

— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам'яті. Це вірш про одне село.

— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.

— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам'яті. Хвилинку. Читаю.

І він почав, закривши при цьому очі:

Трава, ця зелена дівчинка на рудому схилі,

вона щороку