Читати книгу - "Страта"

на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея — він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки...

Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки — щоб не травмувати бідолашного хлопця... Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист — Ірена бачила — намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів...

Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки...

Випили за молодят — і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.

Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом — і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити...

Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:

— До речі, що ви думаєте про смертну кару?..

Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?..»

Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив — якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання — то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю...

Він говорив увесь вечір — коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони... Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:

— Миттєве — невідновне...

— А що ти думаєш про смертну кару?! — питала вона крізь роздратовані сльози.

Він знизував плечима:

— Зараз — нічого...

* * *

— ...Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння...

Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий... і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають...

...Час?

Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.

Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.

Адже її звична машина раптом виявилася... по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві — жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба...

Вона трохи постояла.

Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.

— Анджею...

Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер — нервово тре долоні.

У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?

Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею — якимось хитрим моделяторським способом?

— Анджею... — сказала вона зморено. — Ти мене втомив...

Календар висів на звичному місці — у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».

Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.

Які є варіанти?

Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?.. Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?..

Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей...

От що... Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності...