Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

аж Предвічного, Господь — чому, до речі, можна тільки радіти — обрав зопалу, краще він доручив би це комусь із содомлян. Такі-бо вимовки: «Я батько шістьох дітей, у мене дві наложниці» тощо — не пом’якшили б його і не змусили опустити полум’яного меча; він одповів би: «Так, але жону твою мучать ревнощі. Але навіть коли тих жінок ти не вибрав у Гоморрі, ти проводиш ночі з пастирем стад Хевронських». 1 зараз же вернув би його до міста, приреченого на загладу вогненним і сірчаним дощем. А вийшло не гак: усім сором’язливим содомлянам дозволено було тікати, і навіть коли вони, побачивши юнака, озиралися, як дружина Лотова, то їх не було за те обернено, як її, в соляні стовпи. І пішло від них численне потомство, у якого цей рух став звичним, як рух розпусниць-жінок, що вдають, ніби розглядають на вітрині взуття, а самі пускають бісики студентові. Ці потомки содомлян, — такі численні, що до них підходить інший вірш із Буття: «Якщо хто зуміє злічити пісок морський, то він зуміє злічити твоє потомство», — розповзлися по всій землі, взялися до всіх ремесел, дуже легко пошилися в клубмени, хоча в ті клуби багатьом зась, а як хтось із содомлян туди все ж не попадав, це означало, що чорних галок підкинули йому переважно такі самі содомляни, тільки що вони метали на содомію громи та блискавки, бо успадкували від предків брехливість, завдяки якій тим пощастило покинути Богом прокляте місто. Можливо, вони колись туди повернуться. У всіх-бо країнах вони утворюють особливу східну колонію, культурну, музичну, пліткарську, наділену чудовими прикметами й нестерпними вадами. Трохи глибше ми пізнаємо їх на дальших сторінках; але наразі нам хотілося б сказати, що не менш згубний, як заохочення сіоністського руху, є намір створити рух содомітський, заново відбудувати Содом. Не встигнуть содомляни прибути до цього міста, як зараз же помандрують звідти, щоб їх не вважали за постійних його мешканців, в інші міста, де поодружуються, стануть утримувати коханок і де до їхніх послуг будуть усі інші заманливі для них розривки. До Содома вони наїжджатимуть лише у крайній потребі, коли їхні міста збезлюдніють, у годину, коли голод жене вовка геть із лісу, — словом, усе буде загалом стояти так само, як стоїть нині в Лондоні, Берліні, Римі, Петрограді чи Парижі.

У кожному разі того дня, перед своєю візитою до дукині, я не виявив далекоглядносте і досадував на те, що увагу мою привернула спілка Жюп’єн — Шарлюс і через це я, може, проочив запліднення квітки джмелем.

Частина друга
Розділ перший

Барон де Шарлюс у вищому світі. — Лікар. —Характерні риси маркізи де Вотубер. — Віконтеса д ’Арпажон, фонтан Юбера Робера і веселість великого князя Володимира. — Пані д ’Амон-кур, маркіза де Сітрі, маркіза де Сент-Еверт тощо. — Цікава розмова між Сванном і принцом Ґермантським. — Альбертина при телефоні. — Візити перед моєю другою й останньою поїздкою до Бальбеку. — Прибуття до Бальбеку. — Я ревную Альбертину. — Перебої почуття.

На вечір до Ґермантів я не рвався, не бувши певен, чи мене запрошено, і тинявся знічев’я вулицями, але й літній день, здавалося, так само длявся. Минула вже дев’ята година, а він усе ще надавав луксорському обеліску на майдані Згоди відтінку рожевої нуги. Потім він змінив його барву і перетопив у якийсь метал, отож обеліск не лише став многоціннішим, але зробився ніби тоншим і майже гнучким. Спадала думка, що цей клейнод можна погнути, що, може, його навіть трошки скривили. Місяць малювався у небі скибочкою помаранчі, дбайливо обібраної, але вже надгризеної. Ще трохи почекати, і він постане уже кутим з найщирішого золота. Притаковившись іззаду, малесенька убога зірочка набивалася в єдину супутницю до самотнього місяця, проте місяць, опікуючись своєю подругою, зухваліше, ніж вона, сунув уперед і вже підносив, мов разючу бронь, мов східний символ, свій замашний і чудовний серп золотий.

Перед палацом дукині Ґермантської я спіткав дука де Шательро; я вже не пам’ятав, що півгодини тому мене гризла думка, — а втім, вона знов мала пробудитися в мені, — ніби я йду на вечір без запрошення. Іноді на серці неспокій, але потім нас щось розважить, і ми про нього забуваємо, а потому як небезпека минеться, знову згадуємо, хоча й не зразу. Я привітався з молодим дуком і ввійшов до палацу. Але тут треба мені відзначити одну дрібну околичність, завдяки якій легше буде зрозуміти те, про що йтиметься далі.

Був хтось, хто того вечора (як і в дні попередні) багато думав про дука де Шательро, не здогадуючись, зрештою, що він за один; то був лакей дукині Ґермантської (під ту пору їх називали «крикунами»). Дук де Шательро до дукининих друзів аж ніяк не належав, — він доводився їй лише кузеном, — і сьогодні появився в її салоні вперше. Його батьки, що розцуралися з дукинею ось уже десять років, помирилися з нею два тижні тому, проте того вечора їм довелося їхати з Парижа і вони доручили своєму синові, щоб той їх репрезентував. Отож за кілька днів перед тим дукинин камердинер спіткав на Єлисейських Полях молодика: він залишився від нього у захваті, але так і не дізнався, хто він. Молодик показав себе як милим, так і гойним. Усіма тими щедротами, якими камергер вважав за свій обов’язок ущедрити панича, панич ущедрив, навпаки, його. Проте дук де Шательро, дарма що необачний, був ще й страхополох; він вирішив не відкривати свого інкогніто, не знавши, з ким має справу; а коли б знав, страх його — хоча й безпідставний — зріс би ще дужче. Тож дук видав себе за англійця і на всі палкі розпити лакея, зацікавленого в новій зустрічі з тим, хто так його потішив і виявив таку гойність, знай собі твердив, поки вони йшли по бульвару Ґабріель: «І do not speak French»[3].

Хоча, всупереч усьому, — з огляду лише на предків кузини по матері, — дук Ґермантський доводив, ніби в