Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

салоні принцеси Ґер-мантської-Баварської відчувається щось від Курвуаз’є, — про винахідливість і розумову перевагу цієї дами всі інші судили з однієї новації, якої в цьому колі ніде більше не зустрічали. По обіді, хоч би який важливий був раут у принцеси Ґермантської, потрапивши до салону, гість бачив, що стільці порозставлювані так, що гості могли розміщатися невеличкими групками, часто-густо повернені одне до одного спиною. Так принцеса виявляла свою світську винахідливість, підсідаючи, ніби зумисне, до однієї з таких громадок, куди, зрештою, не боялася залучити кого-не-будь з іншого гурту. Звернувши, скажімо, увагу на пана Детая, — у цілковитій згоді з його власними висновками, — на гарну шию пані де Вільмюр, яка сиділа спиною до них у іншому гурті, принцеса одразу гукала: «Пані де Вільмюр! Знаєте, що оце робить великий маляр, пан Детай? Милується на вашу шию!» Пані де Вільмюр розуміла цю репліку як запрошення пристати до їхньої розмови; з моторністю досвідченої амазонки вона повертала свого стільця на три чверті оберту і, нітрохи не турбуючи своїх сусідів, опинялася майже лицем до лиця з самою принцесою. «Пані не знайома з паном Детаєм?» — запитувала господиня дому — їй, бачте, було мало проробленого гостею спритного і делікатного вольта. «З ним самим — ні, але я знайома з його полотнами», — відповідала пані де Вільмюр гречним і поштивим тоном і воднораз із тою природністю, яка багато в кого будила заздрощі, скеровувала ледь помітний уклін у бік славетного художника, хоча те, як дукиня привертала до нього увагу, не могло вважатися за формальну церемонію знайомства. «Ходімо, пане Детай! Я відрекомендую вас пані де Вільмюр». Тут пані де Вільмюр знову виявляла винахідливість, щоб знайти місце для автора «Сну», не меншу, ніж ту, яку допіро виказала, щоб обернутися до нього. А принцеса вже присувала стільця і для себе: направді до пані де Вільмюр вона звернулася лише на те, щоб мати привід покинути той гурт, де вже просиділа, приписані правилами доброго тону, десять хвилин, і стільки само часу провести в іншому гурті. За три чверті години вона обходила всі гурти, і всі вірили, що кожне пересідання робиться з натхнення чи з уподобання до когось, тоді як головною його метою було підкреслити, як невимушено велика пані вміє приймати». Але зараз вечорові гості ще тільки з’їжджалися, і господиня дому, сидячи недалеко від входу, ставна, гордовита, майже по-королівському велична, з палкими від природи, жагучими очима, розважала розмовою двох негарних високостів і дружину еспанського посла.

Я стояв у черзі за кількома гістьми, прибулими ще раніше. Просто перед собою я міг бачити принцесу. Не сама тільки її врода — серед принад стількох красунь — змушує мене згадати цей вечір. А все ж личко хазяйки дому сяяло такою красою, такою бездоганністю, що не могло не закарбуватися в пам’яті. Принцеса мала звичку говорити тим, кого зустрічала за кілька днів перед своїм раутом: «Ви приїдете, еге ж?» — ніби їй дуже кортіло побалакати з ними. Але балакати з ними їй не було про що, і тільки-но вони являлися до неї, вона, не підводячися з місця, уривала на хвилинку марні теревені з обома високостями та амбасадоровою і дякувала, кажучи: «Як це чудово, що ви тут!» — не тому, що вважала, ніби гість своєю візитою засвідчив свою ґречність, але щоб підкреслити власну ґречність. Потім, бажаючи одразу ж спекатися його, додавала: «Принц Германський на вході до саду», і гість ішов привітатися з принцом і давав їй спокій. Декотрим вона навіть нічого не казала — лише показувала їм свої прегарні оніксові очі, ніби гості приїхали на виставку коштовних самоцвітів.

Переді мною збирався саме ввійти дук де Шательро.

Змушений відповідати усмішкою на усмішки, махати рукою всім, хто махав йому з вітальні, він не помітив камердинера. А той упізнав його одразу. За хвилю він мав почути ім’я, яке так жадав з’ясувати. Питаючи позавчорашнього «англійця», як його оголошувати, лакей був не просто схвильований, він вважав, що поводиться нескромно, неделікатно. Йому здавалося, ніби він підступно і привселюдно, хоча ніхто ні про що не здогадувався, випитує таємницю і виставляє її напоказ. Почувши відповідь гостя: «Дук де Шательро», він так запишався, аж на мить онімів. Дук глянув на нього, впізнав і подумав, що пропав, а — він уже встиг оговтатися, — знаючи, як кого належить величати, захотів прикрасити надто скромний титул і гарикнув звично, пом’якшуючи свій зик інтимною чулістю тону: «Його високість ясновельможний дук де Шательро!» Далі настав ряд доповідати про мене. Всю мою увагу захопила хазяйка дому, яка ще не помітила мене, і я не подумав про страшні для мене — хоча й на інший лад, ніж для дука де Шательро — функції цього камердинера, убраного в чорне, мов кат, оточеного зграєю лакеїв у найбар-вистіших лівреях, міцних драбуг, ладних схопити якогось влаз-ня і як стій викинути за двері. Камердинер спитав мене про ймення, і я назвався так само машинально, як машинально стратенець дає себе прив’язати до колоди. Він одразу ж велично скинув голову і, перш ніж я зумів попросити його ознаймити мене півголосом, щоб пошанувати моє самолюбство у тому разі, коли мене не запрошено, чи самолюбство принцеси Ґермантської в тому разі, коли мене запрошено, він прогарчав нестерпні для мого вуха склади так гучно, що мало не обвалилося склепіння палацу.

Славетний Гекслі (чий небіж посідає нині чільне місце в англійській словесності) оповідає, що одна з його пацієнток боялася бувати в товаристві, бо нерідко бачила, що у фотелі, куди її гречно запрошували сісти, сидить старший пан. Вона була цілком певна, що це їй привиджується, — чи то запрошувальний жест, чи то старший пан, — адже їй би не показали на вже зайняте місце! 1 коли Гекслі, щоб вилікувати її, змусив пацієнтку знову виїжджати, вона попервах вагалася, питаючи себе, чи справді їй ґречно вказують на фотель, чи це тільки галюцинація, і вона зараз сяде на коліна до якогось чоловіка з крови й плоті? Ця хвиля нерішучости була для неї тортурами.

І все ж, може, не такими болісними, як для мене моє власне збентеження. Тільки-но громовим торохканням, цим вісником катаклізму, прокотилося моє ім’я, мені довелося на підтвердження моєї доброї віри і на підтвердження того, що сумніви мене не точать, якнайрішучіше податися до принцеси.