Читати книгу - "Марійка і Костик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого не трапилося… я впала і вдарилася… Здається, вчительку алгебри та геометрії така відповідь цілком задовольнила:
— То бери себе в руки і не зривай нам уроку! — її «симпатія» до дівчини була неприкритою.
Вона навіть не поцікавилася, може, Марійці треба у медпункт. Проте після уроку сказала про дивний плач класній керівничці.
Їхня класна була передпенсійного віку. Але учні її любили. Вона була справедливою і доброю. І коли закінчувався наступний урок, класна, наче Велика Мати із стародавніх міфів про колективний людський розум, запропонувала дівчині залишитися і поговорити.
Розмова тривала довго… «Велика Мати», нарешті зрозумівши, в чім справа, розповідала дівчині про власні дівочі роки. «Боже, скільки я не знала про неї!» — подумала Марійка, покидаючи клас трохи заспокоєною.
Але Алла Василівна на другий день ще довго говорила з дівчатами, зокрема зі Світланою… Не будемо переказувати змісту цих бесід… Але їх результатом було те, що на перерві Світлана, вся у сльозах (кожна чиясь сльоза, пролита через нас, нам же і повертається: не тепер, то в четвер), підбігла до Марійки і попросила вибачення.
Вони вже ніколи не будуть такими подружками, як раніше. Марійка ніколи не знатиме, як страждає Світлана через свої прищики на лиці, як вона заздрить Марійчиній вроді, як їй направду важко… Та й навіщо їй це знати? Кожен із нас мусить самостійно вчитися керувати власною долею, змиритися із власним тілом і полюбити себе такого, яким він є, без комплексів, але і без надуманих самоприкрас, якими часто прикривається глибока внутрішня невпевненість у собі…
Марійка вибачила Світлані. Але за одною партою вони вже не сидітимуть ніколи…
22Для Костя знову почалися шкільні будні. Він був таким же, як і раніше, і трохи інакшим. Тобто, у ньому почав жити ще інший, післялікарняний Кость. Побачене і почуте там збагатило його. Він зрозумів, хоч ви можете сміятися, що життя — це не лише Старомихайлівська загальноосвітня школа № 2, не лише футбол і розваги з хлопцями, не тільки дім його батьків. Він зрозумів, що життя — це безліч паралельних чужих існувань, які не перетинаються з його існуванням. Приміром, зараз, коли він зачудовано слухає урок Галини Дмитрівни, хтось щасливо закохується, хтось почувається безнадійно самотнім, хтось лягає у лікарню, хтось веселиться у дорогому ресторані. І їм усім немає діла ні до інших, ні до Костя, ні йому до них. Як укласти в голові ці незалежні, чужі життя, чужу радість чи відчай? Ліпше, звісно, щоб Кость не мудрував над цими ребусами, але таким він уже вродився — і хтозна, яка доля чекатиме його в майбутньому. Може, він стане лікарем або писатиме книги про людські стосунки? Подорожуватиме світом або залишиться жити у Старомихайлівці (хоча навряд)?
Кость чомусь згадав про Івана — чоловіка віку його батька. Він працював на будові. І так трапилося, що трактор переїхав йому ноги. Він лежить у лікарні уже близько півроку, скований апаратом Єлізарова, цими всіма коліщатками, палицями та іншими причандаллями, які покликані вирівнювати ноги. Він не може встати, є фактично безпорадним, але жартує, сміється (хоча Кость бачив на його очах мимовільні сльози болю), підтримує інших хворих, які підупали духом. Сам у важкому стані невідомо, чи буде ходити, а підтримує тих, яким значно легше! Звідки він бере сили для цього? Інтуїтивно хлопець розумів, що в цій історії теж захована одна із найважливіших таємниць життя — розкритися до іншої людини, справді відчувати іншого…
Але досить ребусів! Якось так трапилося, що кілька днів після лікарні хлопець не бачив Марійки. Що ж, і на Сонці деколи бувають темні плями… Думав про неї, сприймав її, як рідну. Але треба було отямитися від пережитого, переварити його. Раптом гостро відчув, як йому хочеться зустрітися з дівчиною, поговорити про все-все.
…Він скаже їй, що не знає, як це назвати, але думає про неї, вона йому сниться кілька разів на тиждень. Навіть сьогодні снилося, що вони йдуть якимось невідомим містом. Люди там ходять вулицями у синіх беретах і марлевих, пов'язках. Майже всі носять за плечима невеликі рюкзачки. Звідти нерідко стирчать респіратори, колби, навіть бронежилети. Раптом Кость бачить величезного пса із вогнедишним ротом. Пес біжить проїжджою частиною дороги, автомобілів чогось немає, просто біжить їм назустріч. Вони зупиняються. Марійка кричить. У її очах відбитий жах. Він спочатку розгубився і не може поворухнути навіть рукою. Але коли пес із вогнедишним ротом хоче кинутися на Марійку, Кость хапає його за горлянку. І собацюра зненацька зіщулюється і каже людським голосом із почуттям провини: «Вибачте мені». І зникає. Шлях вільний!..
23Марійка сиділа у класі. Майже всі пішли на перерву. Як же це так? Чого він не приходить? Хоче, щоб я його постійно шукала? Тут мене через нього мордують, а він… А може, щось трапилося? Може, Кость знову у лікарні, а я нічого не знаю? Що робити? Знову шукати його? Але скільки можна? А якщо він грає у футбол?
На Марійчиних очах стояли сльози. Раптом вона підняла голову. У несміливо відкриваних дверях стояв Кость.
— Привіт! Як ти?
— Привіт! А ти?
— Я нічого… Мені вже краще… Трохи ще болить нога, але то пусте…
— Я також нормально… Щось стало сумно — і якраз ти прийшов.
— Я із самого ранку думав тебе знайти.
— А вчора? Позавчора?
— Також думав, але не зважувався…
— Чому?
— Я не знаю…
Вони не розповідали одне одному про останні події. Соромилися? Не мали досвіду? Ще не час. У них все попереду. Адже ми зустрілися з Марійкою та Костиком лише на початку їхньої довгої історії…
У класі нікого не було. Несподівано Кость підійшов до Марійки — і поцілував її. Над класом — може, це випадковість? — засвітилося дивне світло. Воно не було подібне до ні до сонячного, ні до місячного сяйва.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марійка і Костик», після закриття браузера.