Читати книгу - "Марійка і Костик"

Воно з'явилося і зникло, освітивши їхні юні лиця.

— Що це було? Що означає це світло? — промовили вони разом.

24

Шкільні й домашні будні тривали. Лише для Костика і Марійки вони не були буднями, а святом. Здається, навкруги все те саме: двоповерхова Старомихайлівська школа, їхні квартири, міський парк, однокласники та однокласниці. Але це таємниче світло, що нізвідки з'явилося і щезло в нікуди, насправді було якось незримо присутнє.

Ні, не подумайте, що Марійка і Костик стали героями або святими. Хлопець далі грав у футбол. Навіть було так, що матч із 9-Б його команда програла. Ми забули сказати, що Кость ще місяць не доторкався до м'яча. Навіть — уявіть! — після контрольної консультації в лікаря. Він загалом тут мав невеличкий грішок, адже лікар сказав (батьки цього не чули і навіть Марійці не признався), мовляв, забудь про футбол мінімум на півроку. Але так довго він не витримав. Спочатку бігав, такі собі невеличкі тренування. Іноді нога поболювала, але він про це нічичирк. Зрештою, його команду навряд чи зацікавила б така інформація. Хлопці обрали Костя капітаном!

І перший матч вони програли, правда, з мінімальним рахунком 2:3. Програвали 0:3 після першого тайму. У другому Кость і Миколка забили по голу і почали тиснути дев'ятикласників так, що їх врятувало від нічиєї лише закінчення гри. Чесно кажучи, капітан Кость Онишкевич відчував себе винним у програші, адже у першому таймі більше думав про ногу, ніж про гру. Але зате у другому зумів переступити страх. Забив гол, нога не боліла. І хоча вони програли, у глибині душі Кость пишався собою. Бо хіба можна повноцінно жити з постійним страхом: за ногу, за гроші, за невдачі — за що завгодно? Відтоді він назавше збагнув, наскільки страх може ослаблювати.

Здається, вся школа знала про його стосунки з Марійкою, їх поза очі називали Ромео і Джульєттою, але вони звикли. Зрештою, у тому не було нічого образливого. Лише Марійка кілька разів казала, що шекспірівським героям треба було проявити більше терпіння і вірити у своє кохання до кінця. Бо якщо Джульєтта і Ромео перестали вірити в майбутнє щастя, то хто інший міг це зробити за них?

Марійка і Костик часто ходили парком. Нікому не кажіть, але вони почали цілуватися. Прийшла зима. Навесні вони удвох поїдуть на екскурсію у якесь велике місто. Вони вже потайки відкладають гривню за гривнею для цієї майбутньої подорожі…

Їхні батьки також знали про це. Але нехай, іншим разом, бо це болюча тема…

Костик подружився з Галиною Дмитрівною. І здається, знав географію найліпше у класі. Із Миколою теж багато розмовляли і мали спільні плани щодо навчання після школи. Якими були ці плани і чи суджено їм здійснитися, залишилося таємницею…

Учителька алгебри та геометрії й далі недолюблювала Марійку. Може, через те, що колись хотіла бути такою, як ця дівчина, але життя склалося інакше… Зате із Великою Матір'ю, себто з класною керівничкою, у Марійки були чудові стосунки. Із мамою теж усе було нормально. Вона навіть дозволила Марійці ходити на секцію легкої атлетики.

Дівчина перестала дружити зі Світланою. Натомість зблизилася з Анжелою, яка ще не раз підтримає її. І навпаки. Так завжди буває в житті: ми втрачаємо щось, нам тоді здається, що це катастрофа, але це лише ілюзія. Бо на уламках старого досвіду ми неодмінно збагачуємося новим…

А на секції джиу-джитсу, куди регулярно ходив Кость, його почали хвалити, на відміну від Едика з його директором-батьком і двома мобілками… Костиків тато був задоволений.

25

О, будьте певні, що Кость навіть подумки не раз розмовляв із Марійкою, а вона з ним, доточуючи у ці діалоги її слова від свого імені.

— Привіт! Ти скучила за мною?

— Я дуже скучила, Костику. Ти мені часто снишся. А я снюся тобі?

— Навіть на сьогодні снилася. Начебто ми катаємося на каное великим озером. І раптом каное перекидається. Ти не вмієш плавати…

— Але ж я вмію плавати, Костику…

— Ти не вмієш плавати. І я рятую тебе.

— Як?

— Я покидаю каное і допливаю, з тобою на спині, до берега.

— А що далі?

— А потім на нас хочуть напасти якісь розбійники. Вони подібні до тих, що у фільмі «Пригоди Геркулеса». Але я, як і він, розкидаю їх. Вони літають у повітрі, як гумові ляльки, від ударів моїх кулаків.

— А потім?

— Потім я прокидаюся і думаю про тебе. Думаю, що ти зараз робиш. Уявляю, як ти одягнена. І ще… ще думаю, чи ти думаєш у цю хвилину про мене.

— Знаєш, Костику… Давай домовимося.

— Про що саме?

— Що кожного вечора о десятій ми одночасно будемо дивитися на небо. Якщо ясно і небо всіяне зірочками, ми будемо їх рахувати.

— Для чого?

— Хіба ти не розумієш? Скільки ми нарахуємо зірочок, стільки років будемо разом. Я, наприклад, нарахую сто.

— А я сто п'ятдесят. Або цілих двісті! Але, Марійко, що робити, коли небо захмариться?

— Чекати, уявляючи, скільки зір сховано під хмарами. Зір, що чекають на вечірнє побачення з нами.

— Як гарно ти говориш… А коли падатиме дощ?

— Тоді ми будемо уявляти, що небо плаче, бо ми не можемо провести лік своїх зірочок… Але воно обов'язково засміється!

— А коли буде зима? Сніг і хурделиця?

— Ох, Костю, який ти нудний запитальник! (Тут Марійка засміялася.) Тоді ми думатимемо, що кожна сніжинка — це сигнал окремої зірочки.

— А якщо цих сигналів буде стільки, що світу Божого не буде видно? Тоді що?

— А тоді ми будемо твердо знати, що зірки дуже скучають, якщо ми не можемо їх рахувати…