Читати книгу - "Позичений час, Володимир Миколайович Владко"

— Тут так весело, так весело! І хлопці, і дівчата підібралися хороші. Навіть і не помітиш, як день минає! Та й не дивно: ти лише подивися, скільки тут цікавого! Насамперед — море. Ти ж також іще не бачив його, правда? Ах, яке воно прекрасне! Здається, з ранку й до вечора можна сидіти на березі і вдивлятися в далечінь… вона тягне кудись далеко-далеко… А хвилі набігають на берег, плюскотять, розбиваються шумовинням, мов весь час про щось розповідають. А про що саме — невідомо, тільки плюскотять і плюскотять. І сонце пече ой як! Подивися, як я загоріла!

Вона показала на свої руки — бронзові, міцні.

— Тобі Віра Петрівна сказала йти до корпусу? Е, ще встигнеш! Краще я тобі покажу наше гімнастичне містечко. Ти знаєш. Віра Петрівна дуже хороша, вона завжди весела, привітна. І ніколи, ніколи не сердиться! Кажуть, через два тижні буде велика військова гра. А ми вирішили влаштувати живу газету. Всі розділи вже визначили, розподілили. Тільки для одного епізоду не вистачало справжнього хлопця. Знаєш, який епізод? Про завоювання космосу і ракети! А я ж знаю, що ти цим дуже цікавишся. Тож я й порадила зачекати твого приїзду, щоб ти взявся це зробити. Ой, я така рада, що ти нарешті приїхав! А ось і гімнастичне містечко. Добре обладнано, правда?

Все це Тамара говорила, не переводячи подиху. “Наче кулемет”, — подумав Льоня. І все одно це було дуже приємно, хоч Льоня і не розумів усього того, про що розповідала Тамара. Звідки вона знає, що він цікавиться ракетами?.. Адже він їй жодного разу про це не казав. Та й взагалі, звідки вона його знає? Наче вони давно вже приятелювали… мабуть, це знову примхи ощадкаси часу, іншого бути не може…

В синє, глибоке, без жодної хмаринки небо здіймалися високі стовпи з драбинами, погойдувалася трапеція; далі видно було баскетбольні щити. На волейбольному майданчику біля сітки кілька хлопців перекидувалися м’ячем. Звідти закричали:

— Тамаро! Тамаро! Іди до нас! А це хто з тобою? Новий? А як він з м’ячем? Може чи ні?

Од купки волейболістів відділився і підбіг до них високий хлопець у білій панамці. Він сміявся, і білі його зуби різко виділялися на загорілому обличчі.

— Нашого полку прибуло, якщо він може добре грати! — сказав він, звертаючись уже до Льоні. — Ти у волейбол граєш? Ану, покажи, чи годишся ти до нашої команди! Знаєш, у нас будуть змагання на першість табору: команда “Восток-1” проти команди “Восток-2”. І якщо ти добре граєш, то захищатимеш честь нашої команди “Восток-2”. А вона мусить виграти, напевно мусить! Бо як і належить з її назви, вона має бути кращою, ніж “Восток-1”, бо то вже — вчорашній день, ха-ха-ха! Та чого ж ти мовчиш? Тамаро, він у тебе німий, чи що? Ха-ха-ха!

Коли б цей високий хлопець тільки знав, що Льоня вже бачив його, — і за яких обставин! Це був той самий промовець, який на засіданні ради загону вимагав виключити Льоню з загону, як хулігана!.. Але, звісно, все це наперед знав тільки Льоня. Звідки б його майбутнє могло стати відомим для когось іншого, якщо той не був вкладником ощадкаси часу?..

Льоня крутнув головою: зрештою, якщо цей високий хлопец’ь та й усі інші поки що нічого не знають про його майбутні неприємності, то навіщо І йому зараз думати про це? Буде ще час! І він відповів:

— От я зараз покажу, як треба гасити м’ячі! Ану, давай!

— Ха-ха-ха! — знову розсміявся високий хлопець. — Оце вже мені більше до вподоби. А покажи, покажи, на що ти здатний!

Через кілька хвилин, коли м’яч, енергійно і вміло погашений Льонею, покотився геть з майданчика, високий хлопець уже цілком схвально сказав:

— Е, та ти справді непогано граєш! Слухай, обов’язково грай в нашій команді “Восток-2”. І інших навчиш гасити м’ячі. Тоді наша перемога — безсумнівна! Згода?

Льоня охоче погодився. А Тамара вже квапила його:

— Ще встигнеш награтися. Володю, ти не затримуй його зараз. Адже Льоня щойно приїхав, ще й у корпусі не був.

— Гаразд, хай їде, — погодився Володя. — Здається, Льоню, з тебе діло буде, якщо ти так добре граєш в волейбол. А в шахи ти теж вмієш?

— Та він у нас першість по класу взяв! — гордовито відповіла за Льоню Тамара.

“А звідки вона й про це довідалася?” — зчудовано спитав сам себе Льоня. Але він уже звик, що в таких випадках краще всього змовчати: інакше легко можна потрапити в незручне становище.

— Он як? — знову розсміявся Володя. Здавалося, йому й самому було приємно, коли він сміється: надто вже весело це в нього виходило! — Виходить, він майстер на всі руки, твій Льоня… а хто, до речі, майстер на всі руки, Тамаро? Га? Не знаєш? То я тобі скажу: на всі чисто руки майстер — рукавичник, ось що, ха-ха-ха!

— Дуже веселий хлопець цей Володя, — сказав Льоня, коли вони вже відійшли од гімнастичного містечка.

— Та хіба ж він один такий? У нас тут усі такі веселі, такі славні! — жваво відгукнулася Тамара. — Є, правда, кілька ледарів, що тільки й вміють байдики бити… не дуже приємні хлопці, чесно скажу. Серед них є й один твій знайомий… З ним мені взагалі й розмовляти не хочеться.

— Хто ж такий? — зацікавився Льоня.

— Незабаром сам побачиш, — несподівано ухилилася од прямої відповіді Тамара. — Я ж тобі кажу, що мені не хочеться про нього говорити… з того самого разу, як він… А ось і твій корпус! Втім, чекай: я хочу показати тобі ще одну річ. Звідси, з пагорка, такий чудовий вид на море, що я просто не можу не показати тобі його. Тільки треба, щоб ти туди з закритими очима йшов. Тоді ти прямо вразишся! Що, не розумієш? Е, який ти недогадливий хлопець! Це ж буде надзвичайно красиво, коли ти побачиш той вид несподівано. Ну, заплющуй очі! Та не бійся, я поведу тебе сама. І не дивись, доки я не скажу. Давай руку! Так!