Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

писк, проте конче мусив знайти якийсь вихід. Якщо Аліса вирушила на край світу і ніхто не хотів піклуватися про собаку, то я не розумів, як розміщуся з цим пробийголовою на своїх шістнадцяти квадратних метрах.

— Та дайте мені спокій з цим вашим Жулем! Мартино, я ж вам казав — у мене зустріч! Алло, це доктор Осман! З ким маю честь?

— Доброго дня, докторе. Мене звати Зібаль де Фреж, я...

— Що він вам зробив, га? Вкусив? Обісцяв? Перекинув велосипед? Даруйте, але я щойно гиркався по телефону з одним йолопом несосвітенним! Звісно, собака винен, але це не означає, що я погоджуюсь із цим типом. Та звісно ж, Мартино, хіба ви не бачите, що я розмовляю?! Облиште мене! Що, подає позов? Наберіть нашого адвоката — я пораджуся з ним, коли закінчу тут. Месьє, ви ще слухаєте? Гаразд. Диплом Жулеві видавав я, тож я можу поручитись за нього. У пса просто нервовий зрив, він вам нічим не зашкодить... Що там іще?! От дідько, Мартино, ви можете говорити розбірливіше! Свідок? А я тут до чого? Та він просто з глузду з’їхав! «Навмисно»! Себто це як — «навмисно», га?! Чого він, зрештою, хоче: приспати пса лише через те, що той йому щось потрощив?! Слухайте, месьє, а звідки ви мені дзвоните?

— З радіостанції RTL.

— RTL? Це вам у салоні тату розповіли про Алісу? Недоумки! Коли вже вони мовчатимуть про своїх клієнтів?! Беріть таксі і негайно їдьте на вулицю Баньйоле, 71б! Не хвилюйтеся, вам усе відшкодують! Я мушу оглянути пса. Дякую вам за все! Мартино, розмову завершено, перемикайте на адвоката!

*

До вулиці Баньйоле ми дісталися напрочуд спокійно. Жуль майже весь час куняв, поклавши голову на мої черевики. А я дивився на нього — і ніби бачив уперше. Бачив у ньому себе. Усі вважали цього пса за нікчему, ніхто не хотів ним займатися. Він був надто далеким від реальності і ніби створеним для того, аби віддано служити, страждати через власну наївність і — замість адаптуватися до навколишнього королівства кривих дзеркал — повсякчас бунтувати. Після потрясіння, пережитого в Орлі, Аліса, напевно, віддала його вихователеві — достоту як Ґвендолін свого часу віддала мене моїй мамі. Вони віддавали, аби отримати когось ліпшого: молодшого, серйознішого, лояльнішого.

Французька федерація товариств собак-поводирів займає відреставровану будівлю колишньої каменярні, дуже подібну до державної лікарні. Мартина — готка, обвішана пірсингом — провела нас до кабінету доктора Османа, велетня-нечупари, що мав вигляд безхатька, який щойно вийшов із поліційського відділку. Він відірвався від кебаба, розкиданого просто на вкритій рештками салату і яєць теці з паперами, підвівся і потиснув мені руку, потім потер чоло Жулеві. Пес радісно заскавучав.

— Лежати! Сідайте.

Ми з псом слухняно виконали команди.

— Через вас я в страшенній халепі! — кинувся він в атаку, вхопивши зубами шматок курки. — Мені потрібна заява, що до старого параноїка ви подалися з власної волі. Він звинувачує мене у недбалому ставленні та нападі — нібито я навмисно дав йому неслухняного пса. Тож пишіть: «Я...» Як там вас звати?

Засвідчивши під диктовку доктора, що не міг утриматися від «громадянського вчинку, побачивши, що пес-поводир самотньо блукав», я запитав у нього про Алісу Ґальєн.

— Після 12-го я її не бачив, але, здається, сил у неї було достатньо. Звісно, розлука з псом її засмутила. І я за це собі докоряю.

— За що?

— Бо я забрав у неї Жуля. Нині псів дуже бракує, а попит великий. Такого надзвичайно здібного пса не можна залишати без справи.

Помітивши моє збентеження, доктор тяжко зітхнув. Потерши носа, він стисло пояснив, що завдяки пересадці рогівки до Аліси повернувся зір — і це найгірше, що може трапитися із собакою-поводирем. Як наслідок — втрата психологічного зв’язку, життєвої основи і статусу домінанта, прив’язаного до потреб інваліда...

Я приголомшено слухав його, розриваючись між почуттями: радістю за Алісу та співчуттям до Жуля.

— Я терміново передав його найменш схожому на Алісу сліпому. Гадав, що, пристосовуючись — а це основа дресури подібних псів — він швидко забуде свою попередню власницю. Не вельми успішно, як бачите...

Запала тиша. Я обмірковував почуті новини. Спершу вони злякали мене: чи є в мене шанси тепер, коли Аліса вже не сліпа? Хоча тоді, у фіакрі, я й змалював їй себе досить звабливим, особливого шарму насправді я був позбавлений. У мене тіло, мов у солдата-вартового — худе і сухе, — і воно так погано поєднується з мармизою люб’язного метрдотеля, що варто мені спуститися до метро, як збираються копи, що з підозрою стежать за потенційним ісламістом.

Я запитав доктора Османа, чи казав він Алісі про те, що сталося з її псом.

— Ні.

— Але ж у вас є номер її мобільного телефону?

— Авжеж. Навіть більше.

Він вийняв айфон із шухляди і поклав його на бювар.

— Вона забула його, залишаючи мені Жуля. Несвідомий вчинок. Це природно, адже вона потребує перепочинку. Того ж дня вона подзвонила мені з радіо і сказала, що заїде за ним, коли повернеться з відпочинку.

— А... вам відомо, куди вона вирушила?

— Ні.

Я взяв айфон, покрутив його, торкнувся екрану. Він не відгукнувся — певно, батарея виснажилась. Я поклав телефон на стіл. Жуль підвівся, дзявкнув із сумом, підійшов і поклав морду на телефон. Пес нервово посмикувався, його хвіст шалено звивався, подих пришвидшився. Запах хазяйки. Він вдихав його з насолодою.

— Я помилився: річ була не тільки в її каліцтві, — зауважив доктор. — Зв’язок між ними значно глибший.

— Що з ним тепер буде?

— Після того, що він вчинив? Я змушений позбавити його кваліфікації. Не помітити перешкоду, залишити підопічного посеред вулиці, утекти, незважаючи на спеціальний повід... Стільки невиправних професійних помилок... Мені не залишається нічого іншого, як забрати у Жуля посвідчення пса-поводиря. І ви можете залишити собаку собі.

— Тобто як — залишити?! Докторе, це неможливо! Мені самому тісно! Шістнадцять квадратів!

— Для Жуля це не буде проблемою.

Доктор нашкрябав щось на папірці і простягнув його мені.

— Вимовте це слово. Ну ж бо — і ви побачите!

Розриваючись між двома абсолютно різними шляхами вирішення проблеми, я пробелькотів:

— Скрутись...

І Жуль миттю ліг, згорбився, зіщулився і згорнувся, мов равлик, якого витягнули із мушлі. Дресирувальник, усміхаючись, простягнув мені другий папірець. Я вже голосніше промовив:

— Не руш!

Жуль застиг і затримав подих. Він майже не дихав — а місця займав не більше, ніж упаковка пляшок Evian.

— Мартина роздрукує для вас список команд. Ось побачите: у Жуля неймовірні здатності до самоконтролю. Навіть коли йдеться про основні потреби.