Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

Він уже живе з Вами в одному ритмі, а за кілька днів ви не зможете без нього обійтися.

Тоді я ще раз пояснив, не відводячи очей від очей доктора: Жуль обрав мене як посередника, щоби відшукати власницю — ось і все. Осман дивився на мене, піднявши брови. Я розповів про нашу зустріч в Орлі. Те, як я втрутився, аби допомогти собаці не потрапити до багажу. І як згодом пес перевернув мій фіакр. Доктор замислено почухав потилицю. Тоді схопив паку рецептів, нашкрябав щось і гукнув через перегородку:

— Мартино, замовте їм якомога дорожче таксі, я відправляю їх до Вонга! Хай до другої години прийме їх — його психологічна оцінка пса потрібна мені для адвоката. А рахунок нехай надсилає мені!

— Докторе, заждіть... Я не впевнений, що... можу опікуватися собакою у цей період свого життя... Я просто хотів вам його повернути — ось і все! А більше я нічого зробити не можу...

— Уважніше ставтеся до своїх думок — він усе відчуває! Та погляньте ж, він мало не задихається! Вимовте: «Вільно!»

— Кажіть краще ви.

— Наказ може відмінити лише той, хто його дав. Щодо страхування, то я виписую його на ім’я Аліси — а ви вже з нею домовитесь по її поверненню. Вона з радістю відшкодує усі витрати. Та й вам, я бачу, вона до серця припала... Дорогенький, та це буде для неї найкращим у світі подарунком! І не треба дякувати мені: ми обидва зробили одне одному на послугу.

— Домовилася на 12:15 у месьє Вонга! — кинула Мартина з-за перегородки.

— Галерея Валуа, 102, — усміхнувшись, повідомив адресу доктор. — Скажу вам чесно: ви рятуєте Жулю життя. Якщо копи знайдуть його тут, то миттю відправлять до притулку за спробу умисного вбивства. Еге ж, саме так висловився цей йолоп-полковник у позові! Ось до чого ми докотилися, пане!

Я, сторопівши, не відводив очей від собаки, що, мов паралітик, скоцюрбився на п’ятдесяти квадратних сантиметрах і дивився на мене із невимовним спокоєм. Не в силах стримати співчуття до тварини, я прошепотів:

— Вільно...

І пес вправно розхилився, підвівся, чмихнув і захекав утомлено.

— Любий мій Жулю, ось бачиш, тобі немає чого боятися! — тішився доктор. — Он до якого ти легіня потрапив! Ану ходи, поцілуй мене... Ось так, любчику, так, повір, усе буде гаразд... А що це в тебе таке? Зажди, зажди... дай подивлюся... Повернися, так...

Осман став рачки, відчепив повід і, начепивши окуляри, прикипів до крупу собаки.

— Негідник! — заревів він. — Мартино, негайно покличте Філіппа!

Доктор насилу підвівся, спершись на стіл.

— Нагайкою! Він його бив нагайкою! — репетував Осман. — Не дивно, що Жуль утік! Філіппе, ти тільки поглянь! Я ж не помилився? Негайно роби фото! Мартино, зателефонуйте до «30 мільйонів друзів» — нехай терміново відправлять до Вонга свою команду «СОС-ветеринар», бо інакше полковник оскаржить експертизу, пославшись на конфлікт інтересів! Дякую, дорогенький, бачте — Жуль не помилився, обравши вас. Поки що без серйозної потреби не надягайте на нього нашийник. Мартина видасть вам звичайний повідець, паспорт Жуля та пакет корму для нього.

Я був роззявив рота — та оговтався, коли доктор поклав айфон Аліси до моєї кишені і підморгнув.

— Ви її, певно, побачите раніше за мене. Відповідаю на запитання, яке ви не насмілюєтесь поставити: ні, наскільки мені відомо, чоловіка в її житті немає. Можливо, для вас це зручна нагода...

І, поклавши руку мені на плече — так, ніби бажав мені успіху, — доктор додав:

— І так думаю не один я. Еге ж, Жуле?

Я зиркнув у бік дверей. Лабрадор уже стояв на порозі, повернувши голову у мій бік. Я ще мав час утекти, давши можливість усім цим фахівцям попіклуватися про собаку — але чи міг я вчинити так? Осман засунув повід мені під пахву.

— Цей пес через свою природу, а також через обов’язок і необхідність наділений тягарем душі. Не розчаруйте його.

Я підписав згоду і вийшов разом із «навантаженим душею» псом та пакетом корму для нього.

Реакції мого тіла бентежать мене. Я завжди любила плавати, відчувати шкірою зміну вітру — і розуміти, коли треба повертати, плисти проти хвиль чи прямувати на мілину. А тут мене вперше нудить від моря. Ще один наслідок одужання, про який мене не повідомляли. Відколи ми гойдаємося на хвилях неподалік від берегів Англії, я втамовую нудоту, лише ненадовго заплющуючи очі. Це вже занадто! До того ж я намагаюся приховати це — бо Фред зніяковіє, а подружжя Дафнік засмутиться. Вони так тішилися, запросивши мене відсвяткувати «повернення до світла» на своєму новому двощогловому човні. Тож я ввічливо йойкала перед оббивкою з червоного дерева й тика, сірими вітрилами марки Trianon, схилами численних відтінків зеленого та розкішними заходами сонця. А в санвузлі я виплескувала із себе нудоту.

Дафна набагато вродливіша, ніж я уявляла. А Ніколь — набагато потворніша. Рослава сирена із крижаним поглядом — типова «вобла». Це була ще одна пара, яку тримали разом лише почуття, — пара, яка не зважала ні на різницю у віці, ні на зовнішні дані, ні на оточення, ні на рівень культури. Фред любила навідувати їх — дівчата дуже нагадували нас, тож незвичність наших стосунків миттю зникала. Принаймні тепер я це розумію. Раніше ж я завжди дивувалася, намагаючись збагнути, навіщо їй це, — невже подобається плавати на човні, вислуховуючи пихаті побрехеньки першої та лицемірні нісенітниці другої? Тепер мета Фред здавалась мені очевидною.

А втім, я несправедлива. Посадивши мене без попередження на борт «Дафнік-ІІІ» в Онфлері (після того, як на автостраді вона переконувала мене, що вдалося забронювати готель на день раніше) — насправді Фред піклувалась про мене. Зважаючи на зорові спокуси, з якими я постійно стикаюся після одужання (і не в останню чергу йдеться про гарних чоловіків), вона вирішила не просто повернути мене до того, що здавалося їй нормальним. На думку Фред, мене варто було негайно відірвати від твердої землі та звичного оточення, де буквально кожна деталь перетворювалася для мене на новину і подразник — а отже, конкурувала з нею, Фред. Авжеж, я з цікавістю роздивлялася чоловіків на вулиці, у ресторанах — усюди... Відчувала потребу впізнавати себе в їхніх поглядах, відчувати владу своєї зовнішності, дивитися на них доти, поки вони не опускали очі додолу... Це було сильніше за мене і бентежило не менше, ніж Фред. Атож, я бентежилася, але відчувала від цього втіху. Вимушені страх, полохливість та безпомічне позування перед невидимими спостерігачами поступилися грі у зваблення — і єдиною метою було спочатку розпалити уяву, а потім загасити вогонь.

Я зненавиділа все, що постало перед моїми очима.