Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

плекають традиції справжньої шляхетності, люблять оперу та витончену кухню. Саме звідти Пуаро. Бельгієць — ось хто може стати на захист ідеалів тепер уже його імперії. Емігрант, що оборонить покривджених спадкоємців і захистить простосердих. Нехай навіть він при цьому буде смішним.

Із міс Марпл дещо інша історія. Вона виникає у свідомості авторки якраз після розлучення й ще перед другим шлюбом (коли Агата одружується з Мелловеном у 1930 році, книжка вже йде в друк). Це проекція самої авторки, якби вона не вийшла вдруге заміж і залишилася сама. Старенька дама, якій є діло до всього й яка розплутує небезпечні історії. Вона мала бути в’їдливою та холоднокровною, якраз такою, якою була сама Крісті із 1926 по 1930 рік. У пізніших романах («Карти на стіл», «Місіс Макґінті з життям розсталась», «Вечірка на Хелловін»), Пуаро допомагатиме інше альтер еґо письменниці — Адріана Олівер, авторка детективних оповідань. Це ще один новаторський тренд Крісті, коли автор з’являється у детективному тексті, й ще один захист від самотності.

Тепер зрозуміло, чому Агата «не пам’ятала», як виникла міс Марпл. Разом із історією виникнення образу забулися й страхи, які передували появі принципової бабусі. Далі вона вже з’являється просто як улюблений персонаж.

Агата Крісті перетворила свої тривоги на геніальні тексти. В одне зійшлися умонастрій песимістично налаштованої дівчинки та її оточення, освіта, що підштовхували до письма. Головний секрет успіху авторки — терапевтичний. Кожна її книжка є своєрідним сеансом психоаналізу для самої себе. І добре, що така детективна терапія продовжує подобатися та бути корисною мільйонам її читачів.

Пророк звиродніння

Основні дати з життя Джорджа Орвелла

1903 — народився в Мотіхарі (Індія), у сім’ї британського службовця

1933 — виходить перша книга «Поневіряння в Парижі та Лондоні»

1945 — з’являється друком алегорична повість «Колгосп тварин»

1949 — світ побачив шедевр Орвелла — роман «1984»

1950 — помирає в Лондоні на 47-у році життя

Журналіст та анархіст

Якщо в історію світової культури можна увійти однією фразою, то Джордж Орвелл зробив це, написавши своє коротке «Старший брат дивиться за тобою». Ця фраза, до речі, значно глибша, ніж ми думаємо, й ми даремно перекладаємо англійське «is watching» як «стежить». Зрозуміло, що британський романіст мав на увазі, найперше, якраз оте безперервне стеження: англійською навіть вжито тривалий час, тобто мова йде про невідступну увагу, з якою ота примара спецслужб підглядає за нашим приватним життям. Саме підглядає, як ми підглядаємо за суспільним життям у шпарини телевізійних екранів. Так, перш за все, британець має на увазі стирання межі між суспільним та приватним, коли все відбувається, як на долоні, прозоро для влади.

Пам’ятаю, був свого часу здивований повною відсутністю будь-яких штор чи занавісок у сучасному нідерландському готелі та й загалом у будинках. Мені пояснили, що це спадок суворого кальвінізму: добрі християни не роблять нічого такого, чого б не могли бачити інші добрі християни. Постійний моральний контроль — ось що означає центральна алегорична постать роману Орвелла. Це лякає, це вчувається нам у всіх телефонних шумах, ввижається у налаштуваннях кожного браузера чи кнопках «поскаржитися» численних тепер соцмереж. Поскаржитися кому? Отій невидимій інстанції влади, що покарає винних, усуне дискомфорт, захистить.

Тому кажу, що більш доречно перекладати «дивиться за тобою»: не лише «наглядає», але й «доглядає». Чому в романі «1984» Старшого брата, окрім як ненавидять чи бояться, також і люблять? Через цей образ влада обіцяє стабільність та безпеку, натякає, що постійне спостереження ведуть в наших інтересах. Старший брат намагається захистити людей від інфікованих небезпечним підривним мисленням, прихованим задумом (ще один новотвір Орвелла — double thinking). Його люблять, бо й він любить, він захищає. Вся подвійна риторика тоталітаризму як загальної згоди переляканих людей із діями влади збудована на цьому викривленому розумінні первісно радісного й доброго почуття: навіть перевиховують там, як знаємо, у Міністерстві Любові.

Орвелл ухопив та сформулював у тій єдиній фразі головну колізію психоаналізу, де Я/Еґо розчахнуто між вимогами Закону та бажаннями незрозумілого й небезпечного Воно. Свободу ми розуміємо як можливість слідувати своїм бажанням, проте знаємо, що безконтрольність бажань призведе до хаосу та, врешті-решт, руйнації. Тому потрібен Закон, Фройдове Супер-Еґо, що контролює, проте й захищає від анархії, що корениться у несвідомому кожного чи кожної з нас. Ми потерпаємо від нерозв’язності цієї дилеми, не знаючи, кому надати більше прав — Карному розшуку нашого раціо чи Борделю власного несвідомого. Орвелл описує суспільство, в якому вибір давно й безповоротно зроблено на користь залізного у своїй логіці й безжального в діях Порядку. Вся суть цілого ХХ сторіччя в одному романі, вся напруга послуху й бунту в одній фразі.

Але хто цей чоловік? Хто він — Ерік Артур Блер, якого надалі вже й друзі знали за псевдонімом як Джорджа Орвелла? Як цей анархіст зумів побачити найприхова-ніші та найтемніші механізми державних машин? Як цей журналіст написав свій шедевр?

Ерік Артур Блер (вдруге й востаннє згадуємо тут це ім’я) народився у 1903 році в колонізованій Індії, проте освіту здобув у Британії, причому в елітному Ітоні. Рафіноване середовище англійської приватної школи спонукало його до суворої дисципліни письма, а дитячі роки в Індії і згодом молоді роки в Бірмі дали можливість споглядати бідність та приниження, якого сам він мимоволі став співучасником. Біографія Орвелла, як маятник між отими полюсами Порядку та Повстання: він бунтує проти однолітків, але опиняється у закритій елітній школі, перетворюється, як можемо зрозуміти, на переконаного служаку імперії та їде в Бірму офіцером колоніальної поліції, а потім кидає пост й подовгу живе у сквотах Лондона, намагаючись стати письменником. У 1935 році добровольцем рушає в Іспанію боротися проти фашистської диктатури, але вже через десять років повертається до поміркованих ідей та пише антикомуністичну сатиру «Колгосп тварин». Хворий і розчарований, як Свіфт, у якого запозичив чимало, Орвелл помирає на піку зневіри в людському суспільному проекті, залишаючи по собі похмуре пророцтво: «Якщо Ви хочете побачити майбутнє, Вінстоне, — каже під час тортур О’Браєн, один із катів Міністерства Любові, — то уявіть собі відбиток солдатського чобота на людському обличчі». Ми ціпеніємо від цих