Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

слів, і ми обіцяємо собі, що насправді все буде інакше. Як же писати, щоб читач потім так застигав у жасі й тремтінні?

Про біографію Орвелла можна багато дізнатися із написаних ним книг. Ми знаємо його як автора «Колгоспу тварин» та «1984», проте в доробку письменника понад півтисячі статей і есеїв, а також романи та документальні твори, серед яких кілька промовисто біографічних. Першою книгою був якраз нон-фікшн 1933 року «Поневіряння в Парижі та Лондоні», де описано його спроби зблизька вивчити життя робітничого класу та люмпену. Зазнавши психологічних травм на службі в бірманській колоніальній поліції, Орвелл у 1927 році приїжджає в Британію та поселяється в бідному лондонському Іст-Енді, згодом — у кількох інших містах Європи, найдовше затримується у Парижі. Випускник елітної школи, він живе з волоцюгами і як волоцюга. Але навіщо йому це?

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

У 1934 році з’явився роман «Бірманські дні» (зрозуміло, на якому матеріалі), а у 1936-му теж роман — «Нехай шелестить аспідистра», де молодий чоловік шукає себе та бунтує проти буржуазного затишку, хоч потім і капітулює перед його привабами. Документальна книга «Дорога на Віґан-Пірс» (1937) присвячена життю та становищу робітництва Центральної Англії, де Орвелл також встиг поблукати у бідні роки між 1927 та 1935. Нарешті, «Данина Каталонії» (1938) узагальнює його враження від громадянської війни в Іспанії. Книжки ці — просто собі книжки. Вони ніяк не вказують на те, що через десять років їхній автор створить шедеври. Нам цікаво їх читати, але лише як більш чи менш детальні ілюстрації його життєпису.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував студією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву». До 1945 року він дозрів до того, щоб написати те, що написав.

Успіх «Колгоспу тварин», алегоричної повісті, в якій свійські тварини скидають диктатуру людей, а потім свині встановлюють власний, ще гірший, тоталітарний режим, був вражаючим. У сюжеті впізнавали партію радянських комуністів, тому ходили чутки, що Сталін таки читав й особисто образився, і що Орвелл помирає у свої 47 зовсім не від туберкульозу. У Британії, яка вслід за експресивними заявами Черчілля після гітлерівської агресії почала остерігатися червоної загрози, розійшлася нечувана кількість примірників. Орвелл миттєво став відомим і, що для нього вперше, багатим письменником, придбав велику ферму на острові Джура біля узбережжя Шотландії, залишив ВВС і поїхав у свої нові володіння писати роман «1984». Він дописав твір, проте зароблені упродовж років безпритульності хвороби давали про себе знати (ну, це якщо ми відкидаємо версію розправи над ним радянської розвідки). У ті ж роки його обступають й інші випробування: після 10-ти років спільного життя помирає його дружина Елейн (1945). Ще через 5 років, дописавши свій похмурий шедевр, Джордж Орвелл також піде з життя на руках Соні Бравнелл, шлюб з якою тривав лише якихось три місяці.

Як бачимо, з часу свого прощання зі службою в окупаційній імперській поліції письменник постійно й пристрасно намагається довести (найперше собі), що його слово стоїть на сторожі «отих рабів німих». Щось також мало трапитися в Іспанії: напевне, Орвелл уперше зблизька побачив радянських бійців інтернаціональних бригад і збагнув їхній спосіб мислення. Вочевидь, тоді він жахнувся — і головний задум його фінального роману постав перед ним зразу та повністю, як видіння того, яким насправді може стати майбутнє.

У романі «1984» тоталітарний лад, нагадаю, встановлено в самій Англії (вона є частиною Океанії — однієї з трьох тоталітарних супердержав майбутнього). Книга Орвелла одразу ж була заборонена у всіх країнах «соціалістичного табору», проте викликала масу дискусій і скепсису навіть серед тих, що були переконані у несхитності західних демократій. Тепер для нас це просто назва відомого роману, але на той час — це було пророцтво, передбачення з конкретно вказаною датою. Чи й справді за 35 років (неповних два покоління) історію в Британії писатиме Міністерство

Правди, а громадяни однієї із найдавніших демократій віритимуть, що «свобода — це рабство»?

Наприкінці свого життя блискучий журналіст і спершу пересічний автор Джордж Орвелл вибухає текстом, який концентрує в собі жах усього ХХ сторіччя. Його біографія наче готує письменника до останнього творчого спалаху, а попередні тексти виглядають вправами, що у підсумку сформують чіткий та промовистий ор-веллівський стиль. Як же тоді він радить писати?

Писати чітко й промовисто

Остерігайтеся зайвих слів!

Показово, що Джордж Орвелл не видав окремої книжки про власні правила письма — він виклав їх у кількох коротких та вичерпних есеях. Зазнайомитися із ними можна значно швидше, ніж навчитися їх використовувати та будувати ефективні, на думку Орвелла, тексти. Якщо допустити єретичну думку, то це радше правила для доброго спіч/копірайтера й з естетикою художнього тексту цю систему рекомендацій пов’язує небагато. Скажімо так: це базові речі, які варто брати до уваги, коли пишемо будь-який текст, а до специфічного розуміння Орвеллом естетики ми ще повернемся.

Із кількох десятків есеїв нашого автора більша частина стосується літератури, проте це переважно рефлексії з приводу прочитаних книг: Шекспір, Свіфт, Діккенс, Веллс, Генрі Міллер і т. д. Є також узагальнення уявлень про роль літератури та її політичну вагу, як-от «Політика проти літератури» (1946),