Читати книгу - "Мертва зона"

лоба. Його зазвичай веселе обличчя завмерло, посерйознішало й зібралося. Він дивився на колесо в рамці вогнів, і його пальці рівномірно терли гладеньку шкіру над правим оком.

– Хай лежить як лежить.

Юрба трохи пошепотілася.

– Ох, дядьку, це ти вже сильно спокушаєш.

– Йому пре, – намагався зважитися Бернгардт. Він озирнувся на дружину, котра знизала плечима, демонструючи, що гадки не має. – Прилипну вже до тебе, з усіма потрухами.

Підліток зі значком глянув на друга, котрий знизав плечима й кивнув.

– Гаразд, – сказав він, обертаючись до заводія. – Ми теж залишимо.

Колесо крутнулося. Сара чула, як позаду них один з різноробів побився об заклад з іншим проти того, що знову випаде третій десяток. Її шлунок знову крутнувся, але цього разу не зупинився, а просто продовжував робити одне сальто за іншим, і вона зрозуміла, що її нудить. На обличчі виступив холодний піт.

Колесо почало сповільнюватися на першому десятку, і один з підлітків спересердя замахав руками, але не відійшов. Воно процокало повз 11, 12, 13. Заводій нарешті повеселішав. Цок-цок-цок, 14, 15, 16.

– Пройде далі, – сказав Бернгардт. У його голосі чулося захоплення.

Заводій дивився на своє «Колесо» так, ніби дуже хотів простягти руку й зупинити його. Воно процокало повз 20, 21 і спинилося на секторі з написом 22.

Юрба, що вже наросла до майже двадцяти людей, знову тріумфально загорлала. Здавалося, тут зібралися всі, хто ще залишався на ярмарку. Сара почула краєм вуха, як різнороб, що програв свій заклад, пробурчав щось на зразок «Пощастило серуну» і розплатився. Їй у голові гупало. Ноги раптом стали жахливо нестійкі, а м’язи – розім’яклі й ненадійні. Вона швидко поблимала кілька разів, але отримала за ці зусилля тільки нудотну дозу запаморочення. Світ ніби нахилився під пологим кутом, наче вони й досі сиділи на «Круть-верть», а тоді знову вирівнявся.

«Я з’їла поганий хот-доґ, – похмуро подумала вона. – Ось що буває, коли випробовуєш удачу на окружному ярмарку, Саро».

– Гей-гей-гей, – сказав заводій без ентузіазму й розплатився. Два долари підліткам, чотири – Стіву Бернгардту, а тоді – купку Джонні: три десятки, п’ятірку й ще один.

Заводій не стрибав від радості, але лишався добродушним. Якщо високий худий парубок з гарненькою білявкою знову поставить на третій десяток, заводій майже напевне поверне все, що їм виплатив. Гроші не належали худому, поки лежали на ігровому полі. А якби той і забрав їх зараз? Ну, він підняв тисячу доларів на «Колесі» тільки сьогодні, тож міг дозволити собі трохи виплатити. Чутка, що хтось виграв на «Колесі» Сола Драммора, розійдеться широко, і завтра гра піде краще, ніж будь-коли. Переможці дають хорошу рекламу.

– Куди покладете, там і лежатиме, – завів він.

До поля підступили ще кілька глядачів, кладучи на нього свої десятки й четвертаки. Але заводій дивився тільки на свого грошовитого гравця.

– Що скажеш, парубче? Хочеш поцілити в місяць?

Джонні подивився на Сару.

– Ти не проти… чуєш, із тобою все гаразд? Ти біла мов стіна.

– Живіт, – сказала вона й спромоглась усміхнутися. – Мабуть, у хот-дозі щось було. Може, поїдемо додому?

– Аякже. Звісно.

Він збирав пожмакані купюри у стосик, аж тут йому на очі знову трапилося «Колесо». Тепла турбота про неї згасла в них. Його очі ніби знов потемнішали, стали холодними й оцінливими.

«Він дивиться на те колесо, як хлопчики – на свою мурашину ферму», – подумала Сара.

– Одну хвилинку, – сказав він.

– Гаразд, – відповіла Сара.

Але тепер, окрім нудоти в шлунку, на неї напали й памороки в голові. І з нижньої частини живота почулися бурчання, що дуже їй не подобалося. Тільки не задній клапан, Господи. Будь ласка.

Вона подумала: «Він не заспокоїться, доки все не програє».

А тоді, з дивною впевненістю: «Але він не програє».

– Що скажеш, друзяко? – спитав заводій. – Тут чи там, за чи проти.

– Майно чи лайно, – сказав один з різноробів, і навколо нервово зареготали. У Сари попливло в думках.

Джонні раптом підіпхнув купюри й четвертаки в куток ігрового поля.

– Що ти робиш? – спитав направду вражений заводій.

– Усю пачку на 19, – сказав Джонні.

Сара придушила стогін, хоч він так і просився назовні.

У натовпі забурмотіли.

– Не перегинай, – сказав Стів Бернгардт на вухо Джонні.

Джонні не відповів. Він дивився на «Колесо» з чимось схожим на байдужість. Його очі здавалися майже фіолетовими.

Раптом почувся якийсь дзвін, і Сара спочатку подумала, що він пролунав тільки в її вухах. Тоді вона побачила, як інші, хто поставив був свої гроші, згребли їх усі назад, залишаючи Джонні грати самого.

«Ні! – Вона зрозуміла, що хоче кричати. – Не так, не самого, це нечесно…»

Вона прикусила язика. Боялася, що її може знудити, якщо вона розкриє рота. Шлунку стало геть зле. Виграний Джонні стосик лежав самотній під різким світлом. П’ятдесят чотири долари, а виплата за виграш на конкретному номері – десять до одного.

Заводій облизнув губи.

– Містере, правила вимагають не приймати ставок на один номер, якщо вони більші за два долари.

– Та годі, – гаркнув Бернгардт. – Ти не повинен приймати і ставки на десяток, більші за десять баксів, а щойно спокійно прийняв вісімнадцять. Що, підгузок набух?

– Ні, просто…

– Вирішуй, – різко сказав Джонні. – Або так, або інак. Моїй дівчині недобре.

Заводій оцінив натовп. Натовп відповів йому ворожими поглядами. Кепсько. Вони не розуміють, що хлопак викидає свої гроші у прірву, а він намагається його стримати. До біса їх. Юрбі не сподобається ані одне, ані друге. Нехай парубок спробує повторити свій номер і програє, щоб можна вже було зачинитися на ніч.

– Ну, – мовив він, – якщо тільки серед вас нема інспектора… – Він повернувся до «Колеса». – Колесо крутиться, удача не скупиться, де ся зупиняє, того ніхто не знає.

Заводій крутнув, і номери на колесі розпливлися. Якийсь час, що здався набагато довшим, ніж тривав насправді, не чулося нічого, крім гудіння «Колеса фортуни», лопотання клаптя брезенту десь на нічному вітрі й нудотного биття в Сариній голові. Подумки вона благала Джонні обійняти її, але він просто мовчки стояв, поклавши руки на ігрове поле, а очі втупивши в колесо, котре, здавалось, намірилося крутитися вічно.

Нарешті воно сповільнилося достатньо, щоб Сара почала розрізняти числа, і вона побачила 19 – 1 і 9, яскраво-червоні на білому тлі. Вгору і вниз, вгору і вниз. Мірне гудіння «Колеса» розбилося на окремі цок-цок-цоки, дуже гучні в застиглому повітрі.

Тепер числа марширували повз вказівник чітким строєм.

Один з різноробів зачудовано гукнув: «Богом клянуся, воно точно буде недалеко!»

Джонні спокійно стояв, стежив за «Колесом», і Сарі тепер здавалося (хоч то могла бути й слабкість, що перекочувалася в її животі давлючими, перистальтичними хвилями), що його очі стали майже геть чорні. «Джекіл і Гайд», – подумала вона і раптом без пам’яті злякалася його.

Цок-цок-цок.