Читати книгу - "Історія Лізі"

вислів бабусі Дебушер, що його запам’ятала принаймні одна маленька дівчинка ще до того дня, як бабуся Дебушер, захрипівши, впала, коли пішла годувати курей, тримаючи у фартусі корм для синьошийок, а на плечі торбину зі шкаралупками від букових горішків.

Ось так.

Справа була не у спеці, не в переїзді і не в тому бевзі на ім’я Драпаел, який прийшов зустрічати їх та вітати лише тому, що декан англійського факультету лежав у лікарні після термінової операції з видалення жовчного міхура, яка відбулася вчора. Ні, справа була… в паскудній… розбитій склянці для зубних щіток у сполученні з давно померлою бабусею-ірландкою. І найкумедніше (як згодом сказав їй Скот), що цього було якраз досить для того, аби її нерви напружилися до краю. Аби вивести її з рівноваги принаймні наполовину.

Іноді, сказав він їй незабаром по тому, говорячи з лікарняного ліжка (о, йому було неважко все обміркувати після кількох безсонних, заповнених думками ночей), говорячи тим своїм новим, свистячим, напруженим голосом, іноді того, чого якраз досить, буває і цілком досить. Як говориться у відомій приказці.

4

Роджер Драпаел мав сьогодні свою частку головного болю, Лізі це знає, хоч це анітрохи не додає йому привабливості в її очах. Якщо й існував заздалегідь опрацьований сценарій церемонії, професорові Геґстрому (тому самому, який пережив напад гострого болю в зоні жовчного міхура) після операції було не до того, щоб розповісти його Драпаелу чи нехай там кому. Таким чином, Драпаел мав у своєму розпорядженні не більше дня для того, щоб підібрати виконавців на всі необхідні ролі в церемоніалі зустрічі письменника, і він примудрився підібрати таких, до яких Скот відчув моментальну неприязнь. Коли невеличка група офіційних осіб покинула Інмен-Хол і вирушила в коротку подорож під палючим сонцем до місця закладин майбутньої бібліотеки Шипмена, Драпаел сказав Скотові, що вся церемонія відбудеться усно. Скот добродушно стенув плечима. Його це абсолютно влаштовувало. Усне спілкування – це був спосіб життя для Скота Лендона.

– Я вас відрекомендую, – сказав чоловік, про якого Лізі в подальші роки думатиме як про спеченого на південному сонці паскудника.

Він сказав це, коли вони йшли до обпаленої ділянки землі, що мерехтіла під сонцем, де мала бути збудована нова бібліотека (у вимові Драпаела це звучало як біблійтекай). Фотограф, якому було доручено зафіксувати сьогоднішню церемонію для безсмертя, вистрибував навколо, клацаючи і клацаючи камерою, заклопотаний, як комар. Лізі побачила прямокутник свіжої брунатної землі недалеко попереду, розміром десь дев’ять на п’ять футів, як їй здалося, й розпушеної цього ранку, судячи з її кольору, який тільки щойно почав блякнути. Ніхто не здогадався зробити над цим місцем навіс. І вже поверхня свіжорозритого ґрунту набула сіруватого лискучого кольору.

– Нехай би ліпше це зробив хтось інший, – зауважив Скот.

Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнів, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зітхнувши, він продовжив:

– Після вітальних оплесків – вступна частина…

– Як після ночі – день, – промурмотів Скот.

– А потім ви скажете кілька слів, – закінчив Драпаел.

За випаленим пустирем, який чекав на бібліотеку, блищала в сонячному світлі нещодавно залита гудроном гладенька поверхня паркувального майданчика, покреслена яскравими жовтими лініями. Лізі побачила з її протилежного боку фантастичні брижі на поверхні води, якої насправді там не було.

– З превеликим задоволенням, – погодився Скот.

Незмінно добрий гумор, яким супроводжувалися його відповіді, здавалося, занепокоїв Драпаела.

– Я сподіваюся, ви не станете говорити дуже багато на відкритті будівельного майданчика, – сказав він Скотові, коли вони підійшли до обтягнутої мотузяним бар’єром ділянки.

Сама ділянка була порожньою, але досить великий натовп уже з’юрмився навкруг неї, розтягшись майже до паркувального майданчика, який був значно далі. Ще численніша юрба прийшла слідом за Драпаелом і Лендонами від Інмен-Холу. Незабаром обидва натовпи злилися, й Лізі, яка зазвичай не мала нічого проти натовпу, як і проти турбулентності на висоті двадцять тисяч футів, чомусь налаштувалася вороже до цього великого збіговиська людей. Їй спало на думку, що так багато людей у такий спекотний день висмокчуть усе повітря з навколишнього простору. Ідіотська думка, але…

– Щось дуже жарко навіть для Нешвіла в серпні, чи не так, Тоней?

Тоні Еддінґтон із готовністю кивнув, але не сказав нічого. Єдиною його реплікою досі була та, якою він ідентифікував фотографа, що невтомно вистрибував навколо них, як Стівена Квінсленда з Нешвілської газети «Америкен», що працював також і для щорічника «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю».

– Сподіваюся, всі ви йому допоможете, якщо зможете, – сказав Тоні Еддінґтон Скотові, коли вони розпочали свій похід туди.

– Коли ви закінчите говорити, – сказав Драпаел, – пролунають іще одні оплески. Тоді ви, містей Лендон…

– Скот.

Крива посмішка зблиснула на обличчі Драпаела, але за мить вона зникла.

– Тоді, Скоте, ви підете й пегекинете ту пегшу надзвичайно важливу лопайту зеймлі.

Пегекинете? Пегшу? Лопайту? Зеймлі? Лізі на мить замислилася, перш ніж до неї дійшло, що це Драпаел на своєму неймовірному тягучому луїзіанському діалекті сказав перекинете ту першу надзвичайно важливу лопату землі.

– Мене це цілком улаштовує, – відповів Скот, а більше нічого вже не встиг сказати, бо вони прибули на місце.

5

Можливо, спогад про розбиту склянку – пов’язаний із поганим передчуттям – впливає на Лізі, але прямокутник розпушеної землі нагадує їй могилу. Це могила розміру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неї і створюють щось подібне до відчуття всмоктувального отвору посередині. Працівники кампусної служби безпеки стоять тепер біля кожного кута прямокутного бар’єра з оксамитової стрічки, під яку пірнули Драпаел, Скот і «Тоней» Еддінґтон. Фотограф Квінсленд невтомно танцює з великим «Ніконом» у руках, якого тримає перед своїм обличчям. Працює для фотовиставки, – думає Лізі й усвідомлює, що вона йому заздрить. Він такий вільний, літає навколо, наче комар у спекотному задушливому повітрі; йому лише двадцять п’ять років, і всі кляті органи його тіла досі працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалі більшим роздратуванням, якого Квінсленд умисно не помічає, доки не робить той знімок, що його прагнув зробити. Лізі припускає, що то знімок одного Скота з ногою на ідіотській срібній лопаті та з розвіяним на вітрі волоссям. У кожному разі, молодий представник фотоцеху опускає свою велику камеру й відступає до натовпу. І саме тоді, коли Ліза проводжає його очима, вона вперше бачить того психа. Він має такий вигляд, про який місцевий репортер згодом напише: «Він скидався на Джона Леннона в останні дні його інтриги з героїном – глибоко запалі, спостережливі очі дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому