Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

class="p1">Коли нарешті все було готове до відплиття, Імхотеп завагався. Він відвів убік Нофрет і непевно запитав:

– Нофрет, ти задоволена тим, що лишаєшся тут? Може, тобі краще вирушити зі мною?

Та похитала головою і посміхнулася.

– Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона.

– Місяці за три. Чи за чотири. Хто знає.

– От побачиш – час швидко мине. Мені тут буде добре.

Імхотеп метушливо додав:

– Я постановив Яхмосові – а той пильнуватиме за іншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це!

– Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потім додала: – Кому я тут можу цілком довіряти? Хто дійсно дбає про твої інтереси? Я не маю на увазі членів родини.

– Горі, мій любий Горі. Він в усіх розуміннях моя правиця – людина зі здоровим ґлуздом і глибоким розумінням речей.

Наложниця повільно відказала:

– Вони з Яхмосом як брати. Можливо…

– Ще є Камені. Він теж писар. Я накажу йому тобі служити. Якщо матимеш скарги, він усе запише й надішле повідомлення мені.

Нофрет схвально закивала.

– І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж є Генет.

– Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш із нею зараз, при мені?

– Чудова думка.

Послали по Генет, і вона прийшла з підлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо від’їзду Імхотепа, але той різко її перервав.

– Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловік, який рідко коли може сподіватися бодай на краплю відпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цінують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та віддано, я знаю, і хочу довірити тобі дещо. Подбай про Нофрет – вона мій скарб.

– Хто любий тобі, господарю, любий і мені, – із запалом мовила Генет.

– От і добре. Тоді ти обіцяєш діяти в інтересах Нофрет?

Генет повернулася до наложниці, яка дивилася на неї з-під напівопущених повік.

– Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопіт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобі все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати!

Коли їхні очі зустрілися, запала тиша.

– Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повільно розпливлися в посмішці – дуже загадковій посмішці.

– Так, – сказала наложниця. – Я зрозуміла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе.

Імхотеп гучно прокашлявся.

– Тоді, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Мені завжди вдавалося організовувати людей.

Почувся сухий скрипучий сміх, Імхотеп різко озирнувся й побачив свою матір на порозі покою.

Іса спиралася на костур і здавалася ще більш недоброзичливою та сухою.

– Який же чудовий у мене син! – відзначила вона.

– Я мушу поквапитися – треба ще лишити вказівки для Горі.

Щось поважно бурмочучи, Імхотеп поспішив геть із покою. Йому вдалося не зустрітися очима з матір’ю.

Іса владно кивнула Генет, і та повільно випливла з покою.

Нофрет підвелася. Вони з Ісою дивилися одна на одну. Імхотепова мати промовила:

– То мій син лишає тебе тут? Краще б йому забрати тебе з собою.

– Він хоче, щоб я лишилася тут.

Голос Нофрет звучав м’яко й покірно. Стара пронизливо розсміялася:

– Було б легше, якби тобі хотілося поїхати. А чому, до речі, тобі не хочеться? Я тебе не розумію. Що тебе тут тримає? Ти жила в містах, можливо, навіть подорожувала. Чому ти обираєш монотонне життя серед людей, яким ти – буду відверта – не подобаєшся?

– То я вам не подобаюся?

Іса похитала головою.

– Ні, я б так не сказала. Я стара, та хоч зір мене й підводить, я досі бачу красу й насолоджуюся нею. Ти вродлива, Нофрет, і моїм старим очам приємно дивитися на тебе. Через твою вроду я бажаю тобі добра. Але я раджу тобі поїхати на Північ із моїм сином.

Нофрет повторила:

– Він хоче, щоб я лишилася.

В покірному тоні тепер безпомилково звучала глузливість. Іса різко відказала:

– Ти лишаєшся з якоїсь причини. Цікаво, з якої ж? Добре, але ти сама відповідатимеш за своє рішення. Та будь обережна. Думай, що робиш, і нікому не довіряй.

Вона різко розвернулася й вийшла. Нофрет спокійно стояла. Дуже повільно губи її розпливлися в широкій котячій посмішці.

Частина друга. Зима

Розділ шостий. Зима: місяць перший, день четвертий

У Ренісенб увійшло в звичку ходити у гробницю чи не щодня. Інколи там були Яхмос та Горі, часом – лише Горі, часом – нікого, але дівчина щоразу помічала, що там до неї приходили полегшення та спокій, майже такі, як бувають, коли втік від життя. Їй більше подобалося, коли там був лише Горі. Щось було в його серйозності, його беземоційному сприйнятті її візитів, що давало їй дивне відчуття задоволення. Вона сиділа в тіні біля входу в грот, зігнувши ногу в коліні і обхопивши її руками, і милувалася зеленою смугою полів, що простяглися аж до мерехтливого Нілу вдалині й ген за нього, туди, де бежева, кремова і рожева барви небокраю плавко перетікали одна в одну.

Вперше вона прийшла сюди кілька місяців тому, раптом відчувши бажання втекти з царства жінок. Їй хотілося сталості та єдності – і вона знайшла їх тут. Бажання втекти не полишало її, але тепер це був не просто збурений надмірними хвилюванням і домашньою метушнею порив. В цьому відчувалося дещо більш визначене, якась тривога.

Одного дня вона звірилася Горі.

– Мені страшно…

– Чого ти боїшся, Ренісенб? – Він уважно роздивлявся її. Дівчина на хвилину замислилася. Потім повільно додала:

– Пам’ятаєш, ти сказав мені, що є два різновиди зла – те, що приходить ззовні, і те, що береться зсередини?

– Так, пам’ятаю.

– Потім ти сказав, що мав на увазі хвороби, які вражають пшеницю та фрукти, але мені здається, те саме можна сказати і про людей.

Він повільно кивнув.

– То ти це зрозуміла… Ти маєш рацію, Ренісенб.

Дівчина швидко заговорила:

– Саме це й відбувається зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовні. І я знаю, хто приніс його. Це – Нофрет.

Горі повільно промовив:

– Гадаєш?

Ренісенб жваво закивала.

– Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горі, коли я прийшла сюди вперше і сказала, що все лишилося таким самим – навіть сварки Сатіпі та Кайт