Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 10

Микита

Ще у дворі чую плач. Забігаю до будинку, ламати, трощити, захищати. Відірвати голову будь-кому, хто посмів! У голові сотні думок, одна тривожніша за іншу.

Відчиняю двері, тривога грає на нервах. А я після сьогоднішнього, як сірник, найменша іскра та вибух забезпечений.

- Микито, я не хотіла, вибачте мені! - у ноги мені падає Світлана.

- Що трапилося? - гарчу. Оглядаюся… шукаю… Мені треба побачити…

- Він сам! Він не може всидіти на місці! Я тільки на мить відволіклася! - витирає руками сльози і жалібно дивиться на мене, задерши вгору голову.

- Вона в телефоні залипла, - з кухні лунає суворий голос Ельвіри.

Вона виходить, як завжди в суворій чорній сукні, сиве волосся забрано в ідеальний пучок, зморшкувате обличчя виражає залізний спокій. Дивлюся на її руки ... полегшене зітхання зривається з губ та відразу змінюється тривогою.

Підбігаю до Ельвіри, вихоплюю з її рук Марка.

- Звідки в нього подряпина на чолі? - оглядаю дитину. Ранка кровоточила, зараз кров уже зупинилася. Маля посміхається і обіймає мене маленькими рученятами.

- Татко!

- Тато повернувся! Сумував? – сильніше притискаю його до себе.

Налякав він мене. Якщо з Марком щось трапиться – не переживу. З ним я став параноїком. Він усе, що маю. Мій син. Моє життя. Заради нього ще топчу цей світ. І можливо ще заради... ні… про це поки що рано думати.

- Так! - малюк явно в хорошому настрої і подряпина його не турбує.

- Світлано, на вихід, - показую пальцем няньці на двері.

- Але, Микито! Я старалася! Я все робила за правилами! Це ж єдиний промах! Не проганяй мене! - Складає руки як у молитві.

- Бездарна робітниця. У шию гнати! - Ельвіра стоїть неподалік, схрестивши руки. Вона Світлану не терпіти не може з першої хвилини. Втім, їй ніхто ніколи не подобається. Вона наповнена ненавистю, і тому вона ідеальна працівниця.

- Ельвіро Семенівно, навіщо ви так! Не намовляйте на мене! - нянька з побоюванням коситься в її бік.

- Речі зібрала і щоб через десять хвилин духу твого тут не було, - спопеляє Світку поглядом. Нянька здригається.

Ельвіра в минулому була наглядачкою у в'язниці. Я там мотав один із своїх термінів. Трагічні події нас пов'язали дуже міцно. І коли я встав на ноги, то насамперед забрав її до себе. Більш відданої та надійної працівниці не знайти. Ельвіра не знає, що таке жалість, співчуття, її неможливо підкупити. І як не дивно, вона одна з небагатьох кому довіряю.

- Микита! – Світлана хапає мене за ногу. – Ми так і не поговорили. Я не встигла тобі сказати… що… – широко розплющує очі.

- Стоп. Зав'язуй. Згинь, – не даю договорити.

Чергове брехливе освідчення в коханні. Нудить. Вона й нянькою влаштувалась, щоб до мене ближче підібратися. Як і багато її попередниць. Скільки няньок змінилося, молодих, літніх та досвідчених… вже з рахунку збився. А все не те… Синові мати потрібна… горло стискають спазми, рани всередині знову кровоточать. Фізично відчуваю, як тілом пробігає знайома хвиля пекельної агонії. Не змирився. Не відпустив. Голубка… єдина… дорога… брехлива… прекрасна… Що ж ти накоїла?

- Микитааа, - нянька вириває з болючих роздумів.

- Вихід знаєш де, - кидаю не дивлячись і з сином на руках піднімаюсь нагору.

Гладжу Марка по голові. Біляве шовковисте волосся, точно таке ж як…

Знову про неї… все про неї…

До крові закушую губу. Якби не син, я б уже трощив стіни. А він допомагає тримати демонів на ланцюзі. З Марком не можна зриватися.

А після сьогоднішнього вечора я на межі. Минуле повстало, жахливе… болісне, неймовірно красиве… Минуле різало, кромсало та змушувало судомно вдихати запахи колишнього щастя. Воно знущалося, обвивало колючками, піднімало з глибин пам'яті те, що вбило в мені людину. Залишило лише прогнилу оболонку.

Але є Марк, і тому я намагаюся хоч зовні виглядати людиною.

- До тебе відвідувач, - Ельвіра безцеремонно входить без попередження до кімнати.

- Угу, - киваю. Зараз складно говорити, таке відчуття, що у горлі тисячі лез, і вони ріжуть та ріжуть без зупинки.

- Дитину я покладу, - забирає в мене Марка з рук.

- Ок, - киваю.

- Даремно ти туди пішов, - в очах задушлива порожнеча. Вона давно вже не має емоцій… заздрю. Я б теж багато віддав, щоб перестати відчувати біль, який зжирає мене день за днем.

- Відчепись, - відмахуюсь.

Ельвіра керується лише логікою та холодним розрахунком. А я зараз згусток нервів. Нам зараз краще триматись на відстані.

Вона йде. Відвертаюсь до вікна. Дивлюсь на небо. Чорне, похмуре, жодної зірки. Але вигляне сонце, і небо стане світлішим, блакитні відтінки осяють світ, пухнасті хмари, оманливо ніжні, пропливатимуть над нашими головами. Це все брехлива ілюзія, як і очі голубки, такі схожі на небо… Звабливі та смертельно небезпечні. Ніч набагато чесніша, вона не приховує своєї темряви, а світло – це брехня та омана. Завжди.

- Накосячив ти знатно, Нік, - двері відчиняються.

- Ти прийшов мені нотації читати? – не приховую єхидства в голосі.

- А я маю вибір? Хто тобі мізки вправить?

- Пізно, Бодь…

– Ти всіх нас під удар підставив, сестру, племінників, – Богдан хмуриться.

- Відвали, га, - сідаю в крісло, відкидаюся, дивлюся в стелю.

- І ім'я твоєму божевіллю… Василіса, - мільйони отруйних голок пронизують тіло, мене підкидає на кріслі, тільки від однієї згадки її імені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍