Читати книгу - "Посол мертвих"

У двадцять він не зміг скласти іспиту, і його відрахували. Після того він присвятив себе революційній діяльності.

Повернувшись до Трумена, Віктор зазначив:

— До релігії він ставився м’яко. Без фанатизму. Захоплювався Марком Твеном, американським гумористом, і сприймав політику як брудну справу — хоч і цікавішу, ніж гонитва за багатством. Що за добро людині в тому, щоби зібрати в себе всі гроші, які ходять по світу? Розумієш, про що я, синку?

Отакі життєві поради слухав Алекс.

Рік за роком, клас за класом Алекс був змушуваний до самовизначення. Згодом, коли чув несхвальні слова про американців емігрантського походження — всіляких італоамериканців та інших, — він посміхався. А хто взагалі придумав так визначати людей? Хто постійно змушує нас соромитися?

Як і більшості підлітків, Алексові здавалося, що його переслідують просто за те, що він такий, як є: жорстокими коридорами ранньої юності кожна людина йде сама-одна.

І від самого початку він відчував, що його заохочують лише програвати.

Урешті, наслухавшись порад Віктора та Пола і втомившись од почуття зневаги, Алекс відкрив для себе цілком американську тактику скасування минулого. Того вересня, коли нова класна керівниця спитала про його прізвище, Алекс підняв руку в рукавичці й сказав:

— Круко!

— Перепрошую?

Учителька, котра працювала у школі зовсім віднедавна, сподівалася здобути довіру учнів.

— К-Р-У-К-О. Це таке італійське прізвище, — Алекс легковажно знизав плечима під байдужі смішки.

Учителька подивилась у журнал, похитала головою, взяла олівець і виправила.

І тепер до кінця школи він став Алексом Круко, італоамериканцем-антиспортсменом.

— Антиспортсменом? — здивувався я.

— Як антипасто[3], — пояснив він. — Я — проти спорту. Ось поглянь, що він зробив із моїм братом, — він покрутив пальцем біля лоба. — Бач, усе треба контролювати. Не можна просто сидіти склавши руки. Це ж Америка, мафіозо.

Раптове перетворення на італійця мало для Алекса несподівані побічні наслідки. Його, як видавалося, поступово поглинала нова роль. Він постійно просив в Ади макаронів, а оскільки вона працювала в італійському ресторані, то задовольняти його прохання їй було не складно. Він почав палко захоплюватися перемогами Юлія Цезаря та подорожами Христофора Колумба, наче вони обидва і справді були його, як він казав, пезанос[4].

— Агов, пезано! — кричав він мені з-під вікна.

Якийсь час здавалося, що асиміляція в нього відбувається природним шляхом — і навіть більш ніж природним.

Я сидів за сніданком і роздивлявся те, що мама поставила переді мною: тарілка з тостами зі сиром, масло, сухі сніданки в коробках… Мама вважала, що їжі забагато не буває, і наша комірчина завжди ломилася від усього, що тільки можна: від рисових хрустиків і пачок макаронів, був і цілий погрібець імбирного елю. З такими запасами цілком можна було б відкривати крамницю.

Мама вичавлювала сік із апельсинів, коли наш кіт Реґз постукав у вікно. Застрибнувши, він полоскотав хвостом нам ноги й пішов підживитися риб’ячими головами, які лишилися від учора.

Хтось постукав у двері.

— Це Алекс, — дещо невдоволено оголосила мама.

Я втік від армії сніданків і помчав до дверей.

— Мені пора, — сказав я.

— Куди?

— По жабу для П’єтро.

— Що?

— Для дослідів.

Ми побігли сходами вниз і вискочили в ясний літній ранок. П’єтро в лабораторному халаті справді похмурим голосом зажадав, аби ми знайшли йому жабу. Уже не знаю, кого він тоді зображав.

Я пробіг кілька кварталів, обминаючи машини, помахав містерові Пілсудському у великому вікні таверни, яка догідливо поспішала відчинятись о восьмій, аби дати чоловікові підкріпити дух перед роботою, а він відсалютував мені сигарою. І аж тут я помітив, що Алекс волочить ноги позаду. Я сповільнився і почекав на нього,

— Що сталося?

Він злодійкувато роззирнувся й витяг пачку «Camel». Роздратувавшись затримкою, я вихопив у нього пачку і побіг.

Ми мчали по Броуд-стрит.

Напевно, Марко Поло зберіг б масу здоров’я та баксів, якби знав про «Roosevelt» — скарби цієї військово-морської крамниці могли б посперечатися з багатствами Піднебесної імперії: тут було спорядження для подорожей, казанки, кишенькові ножі… У шафі порад зі знайомими швейцарськими лезами були й викидні ножі, і я згадав, як Біллі Т. одного разу розсердився на мене після уроку релігієзнавства. Він пішов за мною, дістав викидуху та приставив лезо мені до шиї. Не пам’ятаю, чи було мені страшно. Я знав, що він не завдасть мені шкоди, що йому треба лише, щоби я здався, — і я обмочив штани, після чого мене кілька років дражнили сцикуном.

Ми пробігли кіно, в якому я ніколи не бував, крамницю взуття «Kolber Sladkus», господар якої, містер Ґрин, завжди ставився до нас приязно, навіть коли мама годинами міряла взуття, а потому купувала одну пару розпарованих шкарпеток зі знижкою. Проминули майстерню, де робили ключі, Наливайку «У Джеда», «Gimbels», три піцерії, дику кількість перукарень, крамницю з перуками, «Усе від 5 центів». Спітнівши, я озирнувся: Алекс і далі відставав на кілька кроків — його чуприна лопотіла під вітром, руки в рукавицях стискались у кулаки.

Я сповільнив рух біля стрип-бару й задивився на ротапринтні афіші, якими було обклеєно будівлю без вікон.

Завернув за ріг — і тут двері відчинились і на вулицю вийшла богиня, просто з афіші, — її руде волосся було збито у високу зачіску. На ній були обтисла блузка та чорні штани, теж вузькі, і я зупинився мов укопаний за кілька дюймів од її грудей.

— Гей, обережно, хлопчику! — підморгнула вона.

Бар іще було зачинено, і вона, певно, допомагала господареві наводити там лад. Вона уважно глянула на Алекса й пішла собі далі.

— Глянь, який задок! — замилувався він.

— Алексе, Ніколасе! — раптом хтось погукав нас із протилежного боку вулиці.

Отець Мирон. Худенький веснянкуватий чоловік із лагідними материнськими манерами. Отця Мирона поважали. Коли він переходив вулицю, машини зупинялися, пропускаючи його.

— Лимонаду тут не продають, — сказав він нам, махнувши рукою в бік бару.

— А ми просто до парку йшли, по жабу…

— Для П’єтро…

— Ну ж бо без жартів, — суворо мовив він. — О, пані Матейко! — він помахав якійсь бабусі, котра шкандибала через пішохідний перехід.

Вхід до парку охороняли тополі, посаджені колом. Далі починалась оаза, де метушилися потайні істоти: білки, єноти, опосуми, качки, навіть кілька лисиць, від сподівання вистежити яких завмирало серце.

Ми наближалися до ставка — то була наша міська версія озера в Кетскіллс, — ідучи серединою дороги, аж тут із-за рогу позаду нас вилетів червоний «Мустанґ», — і я впізнав Семмі Кошона та Біллі Т. зі сусіднього кварталу. Машина пролетіла повз нас, а Алекс крикнув їй навздогін:

— Козли!

Я затулив обличчя руками. Мені ще