Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 9

До кінця, не сказала б, що довгої подорожі я таки усвідомила, яку величезну послугу мені зробив Даріс і остаточно перестала злитися на нього. Це ж новоспечений наречений практично врятував мене від комісії, погодився одружитися на моїх умовах (це я про фіктивний шлюб, якщо-що) та з радістю прийняти мене у своєму маєтку. Казка просто. Правда, у мене й так до цього було життя таке нічого собі. Але магія… Що буде, якщо допоможу йому розкрити потенціал його чарів? Можливо, так і собі допоможу? Отже, гаяти часу не потрібно.

– То, коли ми почнемо… як воно взагалі називається?– запитала поки він ще готовий був відповідати на все.

– Евафоренія,– посміхнувся Даріс. В його очах було щось таке, що підказувало – він зрадів моїй швидкій зміні настрою і що я намагаюся зрозуміти, як взагалі можу допомогти. Хоча моя скромна особина й близько цього не гарантувала.– Відразу після весілля повинен запуститися механізм. Коли все буде готово – ми відчуємо. Достеменно мені не відомо, що має відбутися, але зрозуміємо це на інтуїтивному рівні.

Я затихла, мимоволі обдираючи блискітки з сидіння (ну а що? Така вже моя натура). Відчуємо? Цікаво, що ж це буде? Сподіваюсь механізм, який запуститься –  це не те про що я думаю. Він, звісно, красунчик, але ж не настільки. І взагалі яка різниця, що мене просто до нього тягне? Подумаєш, фігурка одна з найкращих у королівстві. Нічого, обійдуся. Може, ще й пощастить якось випробувати її на дотик. Ммм. Темна безодня карих очей так і манить дивитися в них вічно? Ну подивлюся трішки, нічого ж не станеться. Хочеться занурити руки в його злегка завихрене волосся кольору спілого каштана? Чомусь впевнена, що рано чи пізно це зроблю. Тут же нічого такого немає. Справді. Так і тягне поцілувати? Ну в даному випадку вже нічого не зробиш. Доведеться втілювати це в життя. Як? Коли? Та в нас же весілля попереду. Якось та й вдасться. Цікаво, а він щось подібне відчуває? Ай...

– Дивись, он там наш маєток,– притягнув мене ближче до себе (вікна взагалі-то) і я ледве змогла сфокусувати погляд на величезному будинку, повністю поглинута його ароматом. Це поєднання непоєднуваного, що створювало відчуття сили та витонченості, вражало.

А яким же був маєток… Величезна біла будівля, з високим коричневим дахом, двома вежами та вікнами від підлоги до стелі. Вона вражала своїми розмірами й була не схожою на жодну, що я бачила до цього. А ще мені страшенно подобалося її розташування – прямо на березі величезного озера, що знаходилося біля найбільшого парку та було в самому серці Кепітелії. Здавалося б, столиця, але тут навряд чи змогла б побачити випадкових перехожих, як у будь-якому іншому місці. Краса і якась диковинка – так схоже на господаря, а тепер господарів цього маєтку (так-так, не прибіднятимуся).

– Подобається?– прошепотів Даріс на вухо, а від його теплого дихання по всьому тілу пробігли мурашки. Дивно це все якось. 

– Ще питаєш?!– в захваті викрикнула я, намагаючись відсторонитися чим подалі. Здавалося, що наречений навмисне постійно скорочує між нами дистанцію, неначе хоче, щоб шлюб перестав бути фіктивним. Але ж він сам казав, що не хоче цього. Хоча, не зовсім…

– Не подумай, що вихваляюся, але це подарунок короля…

– Це той самий маєток?!- підскочила я зі свого місця та кинулася до вікна. Ненавиджу усілякі там історії справжнього кохання, але ця вражала. Королева пожертвувала життям, щоб врятувати свого коханого та двох маленьких синочків. Але наскільки я знала, маєток дуже дорогий королю. Він не міг так просто його подарувати.– Як маєток став твоїм?

– Уже не твоїм, а нашим. І це таємниця, про яку знають лише я та король. Пробач, не зможу розповісти. Але, можливо, колись сама зрозумієш правду.

Я б ображено насупилася, сіла склавши руки та відвернулася б від нареченого, але прямо таки прилипла до віконця карети. Маєток то просто неймовірний. Ну й що з того, що я зараз прямо нависла над Дарісом. Впевнена, він не заперечує. Інакше б явно відсунувся хоч на інший край сидіння величезної карети, а не залишався сидіти на місці. І все ж, він щось таки відчуває до мене чи у моєї скромної особини вже якісь галюцинації? Я розумію, що у нас фіктивний шлюб, але все ж… І чому взагалі починаю вірити в те, що все може скластися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍