Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 10

Карета спинилася, а я вже була готова наплювати на всі правила етикету й вискочити з неї сама. Так хотілося побігти оглянути все довкола, що мало не витанцьовувала на місці. Серйозно кажу, ноги вже рвалися вперед. Лише сама присутність Даріса стримувала. Та й сам той факт, що він вискочив щойно спеціально для того, аби відкрити двері й подати мені руку, також давався взнаки.

– Ласкаво прошу до нашого дому,– посміхнувся, але… таки не подав мені руки. Це зробив дворецький – милий чоловік, років п'ятдесяти-шістдесяти, явно відданий сім’ї Мортеїв, особливо Дарісу. Здається, він перший у списку тих, з ким обов’язково маю заприязнитися. Точно допоможе, якщо-що.

– Дякую,– гірко промовила, немов протягуючи кожну букву та зміряла майбутнього чоловіка ображеним поглядом. Тоді повернулася до дворецького і посміхнулася.– А ви?

– Філіп,– галантно схилився він у низькому поклоні. Здається, хто-хто, а цей джентельмен щиро радів моєму приїзду.– Дворецький цього дому вже понад тридцять років. Буду радий допомогти. Звертайся будь-коли.

Я знову посміхнулася й підійшла ближче до нареченого. Здається, зараз я маю познайомитися і з іншим складом персоналу будинку. Ех, почекаю вже трішки, а тоді обійду тут кожнісінький куточок та розберуся, що тут і де.

– В домі є ще дві кухарки, троє садівників, восьмеро покоївок і ще п’ятеро людей для будь-яких доручень. Можеш звертатися до кожного з них. Вважай, що це твій літній будиночок, в якому просто давно не була,– а він ще й хоче здатися типу милим. Наче я не знаю, що майбутній чоловіченько так само хоче відкараскатися від мене, як і моя скромна особина від нього. Он навіть руки не подав... А що? Для мене це серйозний показник.

Я кивнула та почала терпляче чекати, коли ж уже щось станеться. Ну в таких випадках не може ж ситуація бути настільки спокійною? Новосілля – це веселощі, хоч може бути і лише один новий мешканець та старовинний маєток з багатою історією.

Проте наче нічого не відбувалося. Хіба лише до Даріса підійшов якийсь чоловік років двадцяти п'яти-тридцяти, чорнявий, не зовсім таки й схожий на прислугу, хоч по одягу і не скажеш (занадто вже був скромним). Вони почали про щось затято шепотітися, здавалося, що кілька разів новоспечений наречений навіть погрожував невідомому, але мені було байдуже. Я тихесенько попрямувала до, здавалося, середини саду, де постійно блискотіли якісь спалахи.

Чим ближче я підходила, тим більше дивувалася тому, що бачу. Наче й нічого особливого, але так захоплююче. На галявині, посеред фруктових дерев, були розташовані два механізми, робота кожного з яких здавалася доволі очевидною. Перший метав щось у повітря, а другий і був джерелом спалахів. Видовище було схожим на прояв чистої магії, але я вперше бачила, щоб вона використовувалася без людини. Навіть та сама літаюча праска, яка підбила Бель синяк під оком, активувалася при прямому доторку й межа її дії була максимум десять метрів від мага. Зараз же в тридцяти стовідсотково нікого не було. Навіть Ейнар поки лише долав перші сходинки на даному поприщі, а тут вже очевидно дійшли до вершини.

Цікавість розпалювалася все сильніше, я ж підбиралася все ближче і ближче. Ось вже була біля квітучого дерева, яке бачила вперше. Воно було повністю яскраво-жовтим – від землі і аж до найвищого листочка. Дивина та й годі, але йшла далі – до загадково механізму, до якого просто не могла не підійти.

– Тобі що, жити набридло?– раптом притягнув мене Даріс до себе, затиснувши поміж собою і деревом.– Ще б крок уперед і механізм прийняв би тебе за ціль, а я дуже сумніваюся, що тобі взагалі вдасться відбити таку сильну магію.

Напевно Даріс і не помічав, проте я просто не могла не бачити того, якою була короткою дистанція поміж нами. Його гаряче дихання палило пекельним вогнем мою шию, а унікальний аромат не давав позбутися загадкового дурману. Хотілося вдихнути на повні груди, проте тоді й так коротка дистанція зменшилася б ще більше і наші тіла б торкнулися. І цей доторк міг бути вибухом чогось забороненого. Відчувалося, що я здамся, забуду про домовленість і віддамся почуттям. Але що тоді? Для нього це ж буде лише гра. Наївна дурепа закохалася, подумає він. А я не дам образити себе.

Зібралася з силами і відштовхнула його. Бігла так швидко, як могла, постійно зашпортуючись об незручну сукню. Але незабаром вже він оговтався і поспішливі кроки за спиною, так схожі на великі стрибки, стали ближчими.

– Стривай, ти чого? Щось сталося?– не міг зрозуміти він.

А я не збиралася нічого пояснювати, просто бігла якомога далі. Від нареченого, заборонених почуттів, які він викликає. Здавалося, що лише це єдиний вихід, але ж ми житимемо в одному домі, за два тижні наше весілля, а він буде постійно поруч. То хіба від такого втечеш? Та й чи вирішить подібне цю…«проблему»?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍