Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

193
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 30
Перейти на сторінку:
нічого не трапилось. Він вештався коридорами з високо задертою головою, чіплявся до дівчат і завжди перебував у центрі уваги. За кілька тижнів перетворився на шкільного хулігана, який щодня лупцював невдах із молодших класів, відбираючи в них кишенькові гроші та імпортні солодощі. Добре пам'ятаю, як у той час всі просто дуріли за солодкими турецькими жуйками з наклейками-голограмами усередині, а також за шоколадними батончиками Milky Way.

Щодо мене, то я віддалився від Гуда і спогадів про літо на якомога безпечнішу відстань. У мене залишився єдиний друг — Влад. Хоча наше приятелювання не було вже таким, як раніше. Ми спілкувалися лише за межами школи — тусувалися час від часу в курилках на районі, розмовляючи на нейтральні буденні теми. Іноді Влад вигадував якісь витівки. Деколи нам було навіть весело разом, але недовго.

Марко готувався до вступу в університет й пропадав після уроків за книжками, а Святослав вирішив усюди ходити хвостиком за Гудом. Ніколи не розумів, чого він так прив'язався до того орангутанга? Мені зовсім не подобалось те, чим займався Паша і, здається, Влад мене тоді підтримував. Хоча він теж любив утнути якусь скажену дурість. Але попри все, обираючи між двох поганців, — я обрав жартівника Влада, а не пихатого й уже небезпечного Павла. Мені було дуже соромно спостерігати, як колишній Робін Гуд школи сам перетворювався на хулігана. Що ж, раптова зневага до колишнього лідера привела мене до Влада.

Звісно, вдвох нам було не так весело, як з цілою зграйкою. Постійно доводилося шукати нових пригод, аби хоч якось згаяти вільний час. Одного разу Влад зайшов по мене. Вечоріло і мав починатися один з тих бридких жовтневих дощів — коли дрібні холодні краплі різали на вузенькі кавалки простір, потім стікали ринвами й хідниками, утворюючи під ногами сіре болото. Але що нам та негода, коли в жилах тече гаряча кров, з густою концентрацією юнацьких гормонів?

Тоді він уперше потягнув мене підглядати за батьками Ліди. Досі питаю себе, навіщо ми це робили, якою метою керувалися? Нам було вже по шістнадцять років. Якогось дідька нам було весело видертися на розлогий каштан, котрий уже скинув майже все листя, й видивлятися у кухонне вікно на другому поверсі. Я завжди чекав, що от-от на ту кухню увійде вона — з книжкою в руках, усміхнена. Уявляв, як вона підходить до своєї матері, що саме готувала вечерю, і береться допомагати. Дістає з холодильника свіже масло й починає неквапом намащувати його на скибочки батона. Та натомість ми бачили зовсім інше — за кухонним столом сидів чоловік з опущеними в журбі плечима, зазираючи на денце стограмового келишка. На столі незмінно стояла скляна пляшка горілки, лежала якась їжа на тарілці. Той чоловік міг просидіти нерухомо увесь вечір, аж доки на кухню не приходила жінка. Тоді він підводився і вони починали голосно сваритися…

Сонячними днями в тому вікні залишали прочиненою кватирку, і ми бува чули їхні крики. Чи розуміли зміст? Навряд. Зараз можу з упевненістю сказати, що їхня сім'я була зруйнована, адже діти — це основа, без якої усе розпадається.

Щоразу, коли ми видиралися на той клятий каштан, батьки Ліди сварилися все дужче й дужче, аж доки одного разу чоловік ударив дружину. Короткий влучний ляпас і більш нічого. Налякана жінка позадкувала й рвонула геть із кухні. Я сидів приголомшений та розгублений, відчуваючи огиду й безмежну провину за скоєне. Хотів злізти і втекти подалі, щоб більше не повертатися. Хотів негайно спалити це довбане дерево й забути все — Ліду, хлопців, бридкі підглядання за чужою родиною. «Це лише поганий сон», — спробував я себе заспокоїти і вже хотів було спускатися на землю, але Влад мене зупинив:

— Зараз буде дещо цікаве, — прошепотів він, ухопивши мене за рукав куртки.

Я думав пручатися, але ніби загіпнотизований, слухняно повернувся на свою «гілку огляду». Нерухомо застиг — здається, навіть перестав дихати. Спочатку нічого не відбувалося — той самий чоловік на кухні, лише зараз він перехилив зо дві чарки поспіль і затулив долонями обличчя.

— Чекай… чекай… — шепотів у передчутті Влад. — Зараз має знайти…

Раптом я помітив, як затремтіли шибки. Мабуть, це хтось щосили гримнув дверима.

— О, починається! — мій друг сидів із задоволеним виразом обличчя, витягуючи шию, аби нічого не пропустити. Досі не розумію, як така жахлива ідея спала йому на думку?

За мить до наших вух долинув вереск. Відчайдушний і пронизливий, наче протяг у холодній кімнаті. Чоловік смикнув головою, але не встав. Було схоже на те, що він когось гукнув і знову повернувся до своєї пляшки. Вереск повторився, й відразу по тому до кухні повернулася жінка. Вона тримала щось зіжмакане в руках та продовжувала несамовито кричати.

За кілька днів я почув від своїх батьків, що хтось підкинув бідолашним батькам «тієї дівчинки» пропалену сукню, яка була точнісінькою копією плаття, в котрому загинула Ліда. «Хтось» старанно розклав небесно-блакитну нейлонову тканину на хіднику перед квартирою Яцкових і втік. Кажуть, коли «та бідолашна жінка» взяла до рук знахідку, тканина ще тхнула паленим і з неї скрапувала свіжа кров.

За тиждень жінка повісилися.

За місяць чоловіка забрали санітари до наркологічного диспансеру.

Більше я не ходив підглядати.

Липень 2016 року

Годинник показував пів на четверту ранку. Заспокоївшись та обговоривши всі ймовірні причини нашої халепи, ми дійшли спільного висновку — це справа рук Святослава. Усе складалося — він навмисне зник та підготував декорації. А що? Він мав за що нас карати. За всі роки нашого приятелювання ми з друзями встигли достатньо покепкувати з нього. Залишалося єдине питання — чи нашим життям щось загрожує?

Трохи посперечавшись, ми вирішили дочекатися світанку й повернутися на кладовище. Потрібно було з'ясувати, що або хто лежить під шаром ґрунту Святославової могили. Лопата в нас була — щоправда, одна й та маленька. Ми хотіли рити руками, якщо доведеться, бо ніхто з нас не поїде звідси, допоки не з'ясуємо, що відбувається.

Смачно позіхнувши, Марко встав і пішов у напрямку великого намету. Ми з Пашею побажали йому приємних снів, а самі вирішили зварити кави. Мені було не до сну, Гуду теж. Я замилувався нічним Дністром. Його спокійні води дрібними сонними хвильками омивали берег. Ніжне плюскотіння води об каміння доповнював ледь чутний спів якогось самотнього цвіркуна, котрий не спав, як і ми. Вітер нещодавно заспокоївся, але небо затягло хмарами. Темна

1 ... 10 11 12 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина, яку ми вбили», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина, яку ми вбили"