Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

канва над нашими головами була суцільною, без зірок та місяця. Я здригнувся. Рівна чорнота неба змусила думати про домовину — про віко домовини зсередини…

— Маркооо? — несподівано протягнув Паша, повертаючи голову в бік намету. — Ти чого?

Я теж спрямував погляд туди, куди дивився Гуд. На наших очах Марко вилазив навкарачки з намету й дорогою блював собі на руки. Я вхопив з-під ніг ліхтарика і посвітив на друга.

— Марку, що з тобою? — спитав я. — Ти ж не бухав…

Промінь світла осяяв його обличчя. Воно було блідим, практично сірим, а очі широко розплющеними.

— Чувак, ти нас лякаєш! — вигукнув Паша й звівся на ноги.

Продовжуючи повзти до нас, Марко простяг руку, з якої огидною слизькою кашею стікало блювотиння. Раптом він уривисто захрипів:

— Там… там…

На його обличчі застиг жах. Первісний, холодний, заразливий. Скидалося на те, що він зустрівся з чимось надзвичайно страхітливим. Ми одразу ж підірвалися з місця, але завмерли за кілька кроків від Марка. Вагалися підійти ближче. Думки, аби зазирнути в намет, навіть близько не зринало.

Моїм тілом пробігли брижі, ніби шкіри торкнулася незрима крижана рука. Я здригнувся й глянув на Павла. Він, на відміну від мене, тримався добре.

— Марку? — я схопив пляшку води, відкрутив корка й присів біля друга. — Випий…

Той спочатку не реагував, лишень продовжував хапати ротом повітря й белькотіти крізь блювоту слова: «там… там… там…». Згодом, коли присів і Паша, Марко зазирнув нам по черзі в очі. Несміливо, ніби він був полохливим звірям, узяв пляшку з моїх рук й почав жадібно ковтати воду. Блювотиння смерділо квашеним. Воно огидно стікало підборіддям та його пальцями на землю біля наших ніг. Шматок погано пережованого шашлика застряг у кутику його рота. Мене теж ледь не знудило.

— Що трапилося? — тихо спитав Гуд у Марка, коли той напився води.

— Там…

Гуд мовчки підвівся й рушив до великого намету. Біля входу він зупинився й озирнувся. Я розумів наказ, але вагався. Знову подивився на Марка, на застиглий вираз жаху на його обличчі й, Бог мені свідок, я не хотів іти до намету! Нас там чекало щось дійсно страшне. Павло кинув на мене суворий погляд.

— Тьома! — крикнув він.

Я голосно видихнув і приєднався до нього.

Ми сторожко заповзли крізь вузький прохід, потрапивши спочатку у відгороджений тентом передпокій, де мали б скинути наше взуття. Далі першим проліз Паша, звісно, не роззувшись, а я слідом за ним, чіпляючи ліхтарик на лоба.

Тепле світло заповнило намет. Я спрямовував промінь поступово, аби ми могли все ретельно оглянути. На вигляд ніби все, як раніше — два зібгані порожні спальники, розкидані шкарпетки й футболки, порожня пачка з-під чипсів зі смаком бекону. Проте щось таки було не так…

— Владе? — тихо покликав Гуд. — Ти спиш?

Паша підліз ближче до спальника, що в нього загорнувся по самі вуха Влад, але зупинився за кілька десятків сантиметрів.

— Що це?.. — Гуд роздивлявся свою долоню, яку щойно підняв з долівки.

На світлій шкірі зосталося щось темне й густе. Я підповз ближче й посвітив ліхтарем.

Це була кров. Повсюди розтіклася вже загусла, майже чорна кров. Нею були просякнуті розкидані речі, що лежали найближче, й спальник нашого друга. Вона зібралася у великі лискучі плями на дні намету, відбиваючи жовтувате світло мого ліхтарика.

І тут ми врешті відчули запах… Увесь майже законсервований простір намету наповнився солодко-солоним запахом з добре вловимими нотками іржавого металу. Цей сморід осідав на слизовій оболонці носа й з кожним ковтком повітря стелився язиком, викликаючи блювотний рефлекс.

— Владе?.. — ледь чутно повторив Гуд, тягнучи руку до спальника, щоб поторсати друга. — Ей, Владе… прокидайся!

Влад не реагував. Він і далі лежав, увесь загорнутий в спальник, ніби надворі вже холодна дощова осінь, а не липнева ніч. Нам обом зринули найгірші думки, тому ані я, ані Гуд не наважувалися відсмикнути край спального мішка, аби з'ясувати, у чому справа. Проте ми обоє здогадувалися, що нас чекає під сукном.

— Тьомо, давай ти, — прошепотів Гуд, звертаючись до мене.

Спочатку я панічно почав хитати головою, відмовляючись, але потім голосно ковтнув слину й потягнув руку до спальника. Боязко вхопився за прохолодну гладеньку тканину, потім завмер на кілька секунд.

— Ну… — досі пошепки підганяв мене Паша.

І ось я наважився це зробити — рвучко смикнув край спальника на себе й відкинувся назад.

— Твою ж мати! — заверещав Павло й кинувся геть з намету.

Я теж хотів утекти, але мене наче паралізувало. Я просто лежав і безпорадно дивився прямісінько в одутле обличчя трупа, який ще кілька годин тому був Владом.

Мені було доволі складно оцінити, що трапилось. Я чітко розумів — наш товариш мертвий. Я ледь зміг його впізнати. Як же дивно смерть змінює риси обличчя. Щойно останній удар серця стихає, тіло стає ніби порожнім, обличчя схоже радше на воскову карнавальну маску, аніж на того, кого ми любили. Може, й справді, коли людина помирає — вона лише скидає з себе костюм із м'яса, шкіри й кісток, а сама вирушає деінде?

Я дивився вниз на мертве тіло і намагався збагнути, що трапилося. Його шкіра набула сірого кольору, наче припорошене пилом каміння, а прямо під підборіддям усе було залите червоно-чорним. Вочевидь то була кров. Багато крові. І крізь ту багряну липку субстанцію я зміг розгледіти широченну рану. У Влада було перерізане горло…

Минуло трохи часу, перш ніж я таки наважився підвестися й оглянути тіло ретельніше. Не те щоб я не був шокованим чи не боявся. Насправді я заледве тримався. Мною керували цікавість і певною мірою обов'язок. Адже хто, як не я? Тож я підповз на кілька сантиметрів ближче й почав поволі освічувати тіло ліхтарем. Спальника стягнув нижче колін мерця.

Я почав з голови. Обличчя було дещо одутлим, ніби в алкоголіка зі стажем, і вже де-не-де з'являлися темно-фіолетові плями. Його очі були заплющеними, тому я дійшов висновку, що смерть він зустрів уві сні. «Це добре», — подумав я і тут же відсахнувся.

«Він помер. Господи, він справді лежить мертвий!» — я відчув, як паніка підступає нудотою під горло. Сльози різали очі, а руки зрадливо тремтіли. Я ковтнув, заплющив очі і полічив подумки до десяти.

Здається, мені вдалося заспокоїтись, тож я продовжив огляд. Не зупиняючись на кривавому місиві,