Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

У 2-му чи 3-му класі я задумався над проблемою дітонародження у вождів революції. У Леніна була дружина, але зате не було дітей. Значить, Ленін гарний. У Сталіна були діти — вихователька нам про це казала. Значить… про це страшно подумати… Я намагався знайти Сталінові якесь виправдання, але не зміг. Тільки класі у сьомому я вибачив товаришеві Сталіну такий непристойний гріх.

Я вже згадав, що з санаторію мене вигнали. І вигнали ось за що.

У нашому класі був 20-річний хлопець. Вплив його на клас був дуже великий. Він крутив романи з санітарками і розповідав нам сексуальні подробиці цих романів. Слухали ми його у захваті, мріючи якомога швидше вирости. Санітарки приносили йому вино, яким він ділився і з нами.

Через його вплив дисципліна в класі катастрофічно впала. Дійшло до того, що один з учнів кинув у вчительку чорнильницею.

Сам я ніколи не хуліганив і не дуже грубіянив. Але, на моє нещастя, ми вивчали Конституцію СРСР. Коли я дізнався, що всі громадяни мають право на свободу слова, я почав здійснювати цю свободу на практиці.

Тільки-но вчитель робив, на мій погляд, якусь помилку, я підіймав руку і чемно ловив його на цій помилці. По суті, я систематично підтримував порушення дисципліни в класі, бо чіплявся до будь-якого неточного вислову вчителя, коли він кричав на хуліганів.

У результаті було скликано шкільні збори, які ухвалили знизити мені оцінку з поведінки «за грубість в поведінці з обслуговуючим персоналом», а тому, хто кинув чорнильницю, оголосити догану по школі. Непропорційність покари мене глибоко вразила, і я почав поводитись ще нахабніше.

У цей час у санаторій прибув новий головний лікар. У нього була ідея-фікс швидкого вилікування туберкульозу. Для такого лікування він почав робити одну за одною операції, після яких хворий суглоб ставав нерухомим. Нерухомість суглоба — ось що треба для того, щоб вилікувати туберкульоз кісток (за декілька років прийшов новий головний лікар, у якого була діаметрально протилежна ідея лікування — постійний рух суглоба!)

Питання про операцію постало і переді мною. Вагався я недовго, вибір був простий: або ще декілька років санаторію, або каліка на ціле життя, зате — свобода. (Через багато років переді мною постала схожа дилема: або ще декілька років у психтюрмі на Батьківщині, або свобода за межами Батьківщини. Тут я вагався набагато довше.)

Через декілька місяців після операції мені дозволили ходити. П’ять років я не бачив землі, і тому в перші ж дні вирішив вийти з санаторію. У санаторії був карантин, і виходити надвір забороняли. Мене на сходах спіймала медсестра і повела до головного лікаря. І треба ж було, щоб по дорозі до неї приєдналась вихователька і поскаржилась, що я розбещую дітей — граю з ними в карти. Головний лікар обох вислухав і сказав, що мене вилікували і я можу забиратись із санаторію…

Характеристику мені видали погану: «Хорошие способності, но лєнів, мнітєлен і груб с персоналом». З цією характеристикою я пішов у нормальну школу. Завуч сказав, що поганих учнів у них предосить і він не прийме мене до школи.

Довелось розповісти, за що видали таку характеристику (свобода слова й таке інше). Він порадив, щоб я робив зауваження вчителям наодинці, після уроків, бо інакше я зриваю дисципліну й підриваю авторитет вчителя. Я погодився.

У цій школі викладання було гірше, ніж у санаторії, і тут мене почали вважати за непоганого учня.

Не встиг я освоїтись з вільними дітьми й вільною школою, як надійшла страшна звістка. П’ятого березня помер Вождь. Увесь клас ридав разом із вчителькою. Я розумів жах того, що відбувалося, і думав про те, як ми тепер будемо жити серед капіталістів. До цих терзань додавались ще й докори сумління: всі плачуть, а я не можу з себе ні сльозинки вичавити.

Соціальне становище нашої родини й інкубаторське виховання ставили мене у двозначне становище, створювали роздвоєне сприйняття дійсності.

З одного боку, я розумів, що живу у найпрекраснішій країні світу, яку очолює наймудріший і найґеніальніший вождь усіх часів і народів — Сталін.

З іншого боку, я жив на соціальному низу. Моя мати працювала куховаркою в санаторії в Одесі. Отримувала вона ЗО рублів на місяць. На таку суму теоретично неможливо жити. Але практично можна. Навколо я бачив подібну злиденність, але в деяких шкільних товаришів було навіть гірше. Адже я міг ходити на кухню і їсти залишки їжі тих, хто відпочивав у санаторії.

Гірше було з житлом. Ми з матір’ю жили в жіночому гуртожитку й тулилися на одному ліжку. Вечорами до дівчат приходили хлопці й залишалися спати: одну ніч матроси, другу — міліціонери. Мати, бідна, все заглушувала непристойні звуки, але так само безуспішно, як глушать зараз західні радіостанції.

Врешті-решт, в тому ж 53-му, після того, як я закінчив сьомий клас, мати вирішила переїхати до тьоті Клави у Фрунзе. Туди мама вже кілька років тому відправила сестру, бо не могла утримувати нас двох.

Порівняно з нами тьотя Клава належала до радянської буржуазії, бо працювала в Міністерстві фінансів бухгалтером, а її чоловік — в Облвно, педагог. Обидва взялися за моє виховання, але «упрямий хохльонок» був невиправним. Тому в Киргизії пробули лише рік. Неподалік жила також родина другої сестри, разом з бабусею, Лебє-дєвою. Десь аж в Узбекистані четверта материна сестра. Дід Лебєдєв перед революцією прокладав КВЖД, тому всі сестри народилися в Китаї, але на різних станціях. Мати в Манжурії, що створило певні проблеми у Франції. Чиновник ніяк не міг знайти ту Манжурію і з власної ініціативи проставив для мами Магорію, і ми все кепкуємо, що вона в нас єдина в світі магорійка, президент і народ в одній особі.

Молодші сестри боялися старшої, тьоті Клави, але шанували. Чому? Якісь родинні таємниці… Хтось десь проговорився, що дід був дворянином. Казали, що врятував життя царевичеві в Японську війну (?) й отримав «лічноє дворянство». Лише в Парижі мати розкрила деякі таємниці, ті, що сама пам’ятала. Після революції повернулися в Росію, й чомусь затрималися в Киргизії. Дід вчасно помер, тому родину не переслідували. Бабуся теж хохлушка, з купців, здається, десь з Сибіру. Та мама не пам’ятає, щоб колись жили добре, хіба що в часи НЕПу. І хоча дворянство було ніяке, над родиною завжди висіла загроза, бо ще й закордонні, КВЖДінці. Тьотя Клава пожертвувала собою заради спокою родини й одружилася з чекістом, що полював на басмачів, мусульманські «банди» (так як врятував