Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

свою куркульську родину, тобто Плющів, дядько Сайта, що пішов у військову школу). Про чекіста ніколи не згадувала. Дядько Коля — другий чоловік. Підчас війни тьотю змусили стежити за сусідом, «англійським шпигуном». Тьотя грала ідіотку, тому залишили в спокої і сусідів, і її. І все ж і вона, і дядя Коля були цілком правовірні. Вже у дисидентські часи тьотя заїздила до нас до Києва. Після розмови з нами заявила мамі, що ми з Танею стали українськими фашистами. (Слава Богу, ДБ про тітчину дефініцію не знало.) Мама спитала мене. «Мам, невже ти віриш, що я хочу, щоб тебе чи Таню викидали з України? Дурна тьотя Клава». Ось тоді мама й відкрила частину таємниць. Хоча про дворянство лише в Парижі, почувши, як я зубоскалю над «лічним дворянством», раптом обурилась: «Що? Столбовое!» На той час психолог О. Братко (прихований далі за загальниковим означенням «друзі з Інституту психології») відкрив мені дворянство й… Плющів. Подивився в «Малороссийский гербовник». Часи матушки Єлисаве-ти. Добре, знать, служив «обиватель Борзенський» Петрові та матушкам… Одні прокладали дорогу Росії в Азію, інші… Власне, й батько, що був шляховим майстром в Памірських горах, робив те саме, прокладав дороги в тому ж напрямку дранґ нах ост. Втік туди на заробітки в часи голодомору 1933 року. Це вже знову лише в Парижі мама розповіла. В Одесі тільки одне згадала: коли татову комсомольську організацію приєднали до комсомольської організації військ НКВД, батько «загубив» комсомольський квиток… Обійшлося…

Та в ті часи, у 8-му класі, усі ці родинні таємниці мене не турбували, як і потім, коли московський дід, Микола Плющ, обережно (відсидів колись своє) відмовлявся від зустрічі з Кржижановським та показував наше «генеалогічне» древо. Запам’ятав лише з його розповідей, що був якийсь народоволець, Євген, що сидів у Шліссельбурзі…

З тіткою не зжилися насамперед через мене. Бо характер в неї був. Коли сестра переїхала з Борзни у Фрунзе, тьотя Клава поспішно почала окультурювати мужиче дитя. «Тьоть Клав, чого Ви все лаєтесь та лаєтесь?» — «Ах, я по-твоєму собака!»… Мій з. нею конфлікт вже не мав лінгвістичного забарвлення. У гніві на мене тітка «бух» — змела тарілку зі столу. Я у відповідь — решту тарілок. Бідна мама… Одним словом, переїхали знову в Одесу. Мати вже якось отримала окрему кімнату в гуртожитку й дитина вже не спокушалася шумами… Але все та сама бідність навколо, ще краще її видно — подорослішав.

Суперечність між ідеологією та життям довкола була кричуща. Не засумніватись у правдивості книжок та вчителів я не міг. Залишалося шукати проміжний вихід. І його було знайдено як самостійно, так і з допомогою дорослих. Як живуть наші правителі, народ не знає, бо це — державна таємниця. Зате ми стикались з прошарком населення, що жив краще. Це були продавці (отримували вони мало, зате крали), вчителі, лікарі й курортники. Основну масу цих «заможних» людей в Одесі на ті часи становили євреї. Закономірно було стати антисемітом. Сліпий національний або соціальний протест в Росії часто призводив і призводить до антисемітизму (недарма Енгельс назвав антисемітизм «соціалізмом для дурнів»).

Вчився я на відмінно і вважав, що всі, хто вчиться погано — ледарі й нікудишні комсомольці і з ними треба боротись. Боролись ми (активісти класу) двояким чином. По-перше, на комсомольських зборах я виймав спеціального записничка, з якого зачитував прізвища тих, хто підказував, користувався шпаргалками або списував у сусіда. За таку поведінку прозвали мене «шкільним жандармом». І я пишався цим прізвиськом. Дехто з учнів наважувався кидати мені докори прямо в обличчя. Тоді на комсомольських зборах я говорив про це, доводив, чому моя поведінка правильна, і вимагав, щоб мої опоненти довели протилежне. Вони мовчали і я знущався з їхнього боягузтва. Рішення зборів приймались майже одноголосно, лише декілька осіб утримувалось.

По-друге, після уроків я залишався з учнями, що відставали і займався з ними математикою, допомагав їм робити уроки.

Від учительських похвал голова у мене запаморочилась. Розвинулись надмірні гординя й честолюбство. Вони поглиблювались ще й через те, що більшість вчителів були напрочуд дурні (за всі десять класів я з любов’ю і вдячністю згадую тільки трьох вчителів), і я вважав, що краще за них розуміюсь на предметі.

Я мріяв здійснити переворот у математиці й філософії. (Всі свої мрії я викладав у щоденнику. КДБ у 1972 році забрав цей щоденник, а мої такі звичайні безглузді юнацькі мрії стали основою для ствердження того, що у мене з юності була «маячня месіанства».)

У країні панував культ Вождя і взагалі сильних людей, Геніїв, які ведуть народ до осяйних вершин комунізму. Тому моїми кумирами невипадково були Робесп’єр, Дзержинський, Кармалюк (український розбійник, схожий на Робіна Туда) і чомусь Наполеон, а не Петро І.

Дореволюційної літератури я майже не любив (окрім «Що робити?» Чернишевського та «Батьків і дітей» Тургенева). По-перше, через те, що писання ідіотських творів про літературу за заданим планом викликає відразу до автора, якого вивчають. По-друге, мені нудно було читати усілякі безглузді переживання героїв Толстого, Тургенева, Гончарова та ін. От Павка Корчагін — зовсім інша річ! Кришталево чисті думки та вчинки, ніяких тобі гнилих інтелігентських рефлексій. Писати про «Матір» Горького було нудно, але й тут подобалась більшовицька твердість Власова. Каюсь, Маяковський не подобався — надто складно писав…

У сфері статевих стосунків після того, як прочитав Дідро, прийшов до висновку: «Геть сором!» (що й проповідував тим, хто зі мною вчився, та вчителям). І взагалі всю мораль треба раціоналізувати, викинувши з неї усі формальні правила пристойності та упередження. Природний сором завадив втілити нову мораль у повсякденне життя. (Моральні пошуки диктувались не лише прагненням математизувати мораль, а й протестом проти лицемірного святенництва дорослих.)

Наприкінці 9-го класу сталась надзвичайна подія. Одна з однокласниць народила дитину. Ми дізнались про це тільки на початку нового навчального року. Всі подруги перестали в неї бувати й обурено обговорювали її «провину». Я запропонував скликати з цього приводу комсомольські збори. Звичайно на комсомольських зборах присутній класний керівник. Але я заявив класному керівникові, що йому на цих зборах робити нічого і він тільки заважатиме чесній розмові (взагалі-то я дуже нахабно поводився з учителями, а вони вибачали мені зухвальство як найкращому учневі).

На комсомольських зборах я розповів про поведінку подруг «злочинниці». Я сказав, що секс — особиста справа кожного, що, звичайно, вона нерозумно вчинила, але їй треба допомогти. Закінчив я свою викривальну промову словами про те, що більшість учениць нашого класу тільки