Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Люція… Професор посміхнувся. Так. Це блискуча, геніальна ідея. Він зателефонує і запросить її на Святвечір. Панна Люція не відмовиться…

Захоплений цією ідеєю, професор Вільчур почав швидко гортати телефонний довідник. Однак, знайшовши номер Люції, завагався.

Важко було уявити, щоб ця молода дівчина не запланувала щось на Різдво, щоб її скоріше не запросив хтось інший, хтось, безумовно, цікавіший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де діти, де вона зануриться в атмосферу сімейного тепла, того тепла, якого він так зараз прагнув. Швидше за все її запросила родина Кольського, чи, можливо, ті ж Зажецькі, про яких вона часто згадувала.

Професор закрив телефонний довідник. Він таки не мав права користуватися її прихильністю – можливо, з жалю – і забрати в неї цей прекрасний вечір для задоволення його примхи.

Однак Вільчур не міг перестати думати про Люцію, про її хороше, ніжне та чуйне ставлення до себе, про стосунки, в яких найкращі, найблагородніші почуття звучали так виразно. У будь-якому разі він вирішив побачити її в один з найближчих днів, а сьогодні треба було зробити їй приємність. Подумавши, він натиснув кнопку дзвінка і сказав Юзефу, що входив до кімнати:

– Юзефе, підіть до найближчого квіткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд і попросіть відправити доктору Люції Канській. Адреса є у телефонній книзі.

– Пане професоре, картку напишете?

– Ні, ні, – заперечив Вільчур, – ніякої картки.

– А якого кольору мають бути троянди?

Вільчур незадоволено нахмурив брови.

– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, які вони там бувають…

– Червоні, жовті, білі.

– Білі? Нехай будуть білі.

– Що робити, коли білих не буде? – педантично запитав слуга.

– Ой-й, не набридай мені, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь із тією панею в магазині.

– Так, пане професоре.

Юзеф повернувся за годину і сказав, що за порадою пані в магазині вибрав рожеві троянди.

– Бо та пані питала, для кого, то я сказав, що це для молодої та надзвичайно красивої особи, але без любовних намірів. Тому вона вирішила, що найбільше підійдуть рожеві, бо…

– Добре, добре, – буркнув Вільчур. – Дякую, Юзефе.

Коли слуга пішов, Вільчур пробурмотів:

– Цей Юзеф дуже розбалакався.

Насправді в цьому був винен сам Вільчур, бо останніми днями з нудьги він витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутінках, що Юзеф сперечається з кимось у передпокої, пізніше покликав його, щоб запитати, хто то був і чого хотів.

– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Він вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, і наважився, прошу вибачення, сказати, що він ваш друг.

– Друг? – здивувався Вільчур. – А він не назвав свого прізвища?

– Так, просто тільки якесь дивне прізвище. Він не виглядав, як єврей, але прізвище його цілком єврейське. Якийсь Шекспір.

Професор засміявся.

– Як його звали, Вільям?

– Саме так, пане професоре. І горілкою від нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвідповідальна, може, навіть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшаві, то він розказує, вибачаючись, що йому вистарчить якоїсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприємне, спіральне тіло чи щось таке. Після того як він назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав і викинув його за двері. Зрозуміло, що я одразу помив руки, бо від такого й різні бактерії можуть перескочити на людину.

У той же час у зачиненій кімнаті, яка не використовувалася взимку і виходила на терасу, почувся тріск розбитої шибки. Юзеф підскочив до дверей. Ледь він встиг їх відчинити, як на порозі з’явився Кипріян Омела.

– Шекспір! – вигукнув Юзеф. – Він увірвався! Поліція! Я тебе провчу!

Він схопив прибульця за комір, а позаяк переважав його зростом і силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.

Без особливого обурення в голосі Омела вигукнув:

– Президенте, накажи своєму титанові Атласу заспокоїтися і припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.

Разом з останнім словом він блискавично дав Юзефові штурхана під ребра. Той його негайно відпустив і, проклинаючи, відскочив на кілька кроків.

– Юзефе, залиш його в спокої, – сказав професор Вільчур.

– Може, викликати поліцію, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.

Омела зміряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони і накажи осідлати мене. Дозволь йому, президенте, віддатися в руки поліції. Не стримати сліз від того, що такої фізії, як у нього, ще немає в поліцейському альбомі. Альбом був би захоплений від його гідної фізії. Тепер відійди, негідний Лепорелло[19], і залиш нас у спокої, бо надходить вечір.

Професор подав знак рукою, і Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.

– О дарителю всякої розкоші, – поспішно заверещав Омела, – накажи своєму мамлюкові, darling, принести трохи якоїсь їдкої рідини, якою ми можемо наповнити кишківники. Як хірург, ти повинен знати, що ніщо не має такого позитивного впливу на загоєння ран, як сорокап’ятивідсотковий спиртовий розчин. Доведи лікування до кінця.

Професор посміхнувся:

– Коли тебе виписали з клініки?

– Сьогодні, my beautiful friend[20]. Aujourd’hui[21]. Туманного грудневого ранку я вийшов в холодний і чужий світ… І накажи подати мені води во ім’я любові до ближнього чи во ім’я любові у будь-яке інше ім’я, яке цієї миті спаде тобі на думку.

Професор відповів ствердним кивком на запитальний погляд слуги. Кипріян Омела вільно розсівся у фотелі і, коли Юзеф вийшов, коротко засміявся.

– Ну й профан, темна маса. Він думав, що, зачиняючи переді мною двері, перешкодить мені зауважити тебе, дорогий учителю. Були такі часи, що двері були для мене бар’єром. Запевняю тебе, що це були давні часи. У мене є дивна звичка не вірити, що когось немає вдома, коли я одночасно бачу його через вікно. А власне, йдучи сюди, у вікні я побачив твоє погруддя, darling.

Професор пояснив:

– Я нікого не приймаю, бо хочу відпочити. Ось чому слуга отримав розпорядження…

– Satis[22]. Я прощаю тебе. Я великодушний і поблажливий. Я також іноді шукаю усамітнення, але це трапляється лише у тих випадках, коли, розпоряджаючись відносно незначною кількістю алкоголю, я можу сподіватись на чиюсь люб’язну співучасть у споживанні. Я думаю, ти, мій любий ескулапе, ховаєшся з якоїсь іншої причини. Не важливо. Я ж мав би подякувати тобі за те, що мої передчасні останки ти якось позшивав і привів до стану публічного використання. Насправді ж я не знаю, чи не образив ти цим вічність, яка нервово чекає на мене. Уяви собі ангельські хори та не менш ефектні сатанинські хори, які перекрикують один одного за всіма правилами оперного співу в суперечці за мою шляхетну душу. І ось тим часом один тип, якийсь homo simplex[23], який володіє химерною здатністю зшивати людські кишки, вириває в них цю бажану здобич.

Вільчур розсміявся.

– Це було не так важко.

– У будь-якому разі, я вважав за доцільне відвідати тебе, mon cher. І відвідую. Пробач, що мій жакет має дещо закороткі поли і я не виглядаю, може, gentleman-like[24], але зовнішність сто разів компенсується урочистим внутрішнім настроєм. Дивись