Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

не знати. Речі, від яких в мене гуло в голові і стискало в грудях.

Тож коли вторгся незнайомий звук, я прокинулася. Голова розколювалася, я насторожила вухо в пітьмі. Знов той самий звук; ледь чутний скрип віконниці, яку хтось повільно відчиняв. Він доходив зі світлиці.

Аматор. Потрібно було взяти з собою трохи жиру, подумала я, і вислизнула з ліжка, ножі в обидвох руках. В кожній кімнаті мого дому є ножі під рукою. Певний час у мене був коханець, якого це бентежило. Він зник. Ножі залишились.

Була майже суцільна темрява. Пітьма мене не непокоїла; я знала внутрішнє розташування свого дому напам‘ять, тож пітьма була швидше союзником, ніж ворогом. Крадучись вузьким коридором, що з‘єднував спальню зі світлицею, я пригнулася, намагаючись, щоб мій силует був якомога менш помітним.

Я застала його, коли він - воно лізло через вікно; темний контур на фоні легкого сяйва освітленої місяцем вулиці. Людиноподібної форми; голова, руки-ноги, все на своїх місцях. Але на силуеті голови видніли ґулі й шипи, а з пальців виростали зловісні зубці, огидна пародія на кастет.

Сам вигляд цієї тварюки викликав у мене бажання вбити її. В моїй душі закипіла ненависть, безпричинна, люта ненависть з домішкою відрази. Я хотіла вбити його. Я мусила вбити його. Я відчула, що мої зуби хижо вищирилися, глибоко в легенях почало зароджуватися гарчання. Я кинула ножа. Цілила в горлянку, але в останню мить воно смикнулося і лезо з мокрим прицмокуванням вдарило йому в плече. Воно зашипіло від болю і здивування і задом вивалилося на вулицю. Я помчала до вікна, готова до нового кидка. Воно було надто швидким. Я зауважила тільки, як мигнув плямистий, сірий обрис, що біг підскоком по провулку. За якусь мить його проковтнула темрява, разом з безпричинною ненавистю, що поглинала мене.

-- Заради кривої палки Керфа, -- видихнула я. І на цьому все. Вся буча, з тієї миті, коли я прокинулася, до кидка ножем, тривала менше, ніж одну хвилину.

Тепер, коли все закінчилося, мене охопив озноб. Я закрила віконницю, пішла в комору і добряче хильнула Фель-Радота, яке не дала вижлуктати Корбіну.

Заради одинадцяти кіл пекла, що це була за тварюка? Я й гадки не мала. Що вона хотіла? Як мене знайшла? Я не знала. Але була впевнена, що це не помилка, не якесь випадкове пограбування. Я не вірю у випадковості. Я вірю в причини і наслідки. Щодо хвилі ненависті, що охопила мене, в мене не було пояснення. Але все це було пов‘язане. Якось.

Єдиною причиною, що приходила мені в голову, була ота клята, золота жаба.

-- -- --

Решту ночі я провела у стані контрольованої паніки, здригаючись від кожного скрипу, кожного звука з вулиці. Ця тварюка не була людиною, а те, що щось могло керувати моїми почуттями, турбувало мене більше, ніж я була готова признати.

Я думала про те, як вона мене вислідила. Не може бути, щоб ця тварюка висіла в мене на хвості, від дому Корбіна до Хольгрена і до моєї власної домівки. Принаймні, не в цій формі. Хтозна, вона могла бути перевертнем. Та все одно, сумніваюся, що за мною слідкували. Це привело на думку слова Корбіна про те, що він втратив пильність, коли пропали інші дванадцять статуеток. Щось відбувалося, щось чого я не розуміла. Мабуть, пов‘язане з магією. Найімовірніше, пов‘язане з магією. Було можливим, що хтось або щось шукав статуетки іншим методом. Хай йому пекло, хтозна, ця тварюка могла просто винюхати статуетку. Хай там що, потрібно припустити, що ця істота, яка швидше за все діє в інтересах Гейруса, може знайти статуетку, де б вона не була. Що значно ускладнювало справи.

Коли крізь віконниці прокрався сірий світанок, я зійшла вниз і оглянула провулок у якому зникла тварюка.

Я знайшла свій ніж посеред провулка. Лезо було вкрите сіро-зеленим слизом і поїджене іржею. Я постукала ним об стіну і загартована сталь зламалася, як крейда.

От лайно. Хороші ножі – задоволення не з дешевих.

-- -- --

Моєю першою зупинкою був посередник Корбіна. Локвуд мав невеличкий магазин сувенірів біля Драконових воріт. Більшість його клієнтів жила в будинках вздовж Променаду, багаті торговці й дрібна аристократія, що могли собі дозволити дорогі дрібнички, які він продавав. Я воліла б притиснути його після того, як огляну віллу еламнерця, але після візиту минулої ночі, я відчувала, що часу в мене обмаль. В повітрі запахло смаленим.

Я увійшла ззаду, через вхід для служби. Боллунд, охоронець Локвуда, сидів у задній кімнаті серед пакувальних ящиків і розкиданої соломи й щось стругав. Коли я зайшла, він підвів погляд, а тоді знов зосередив свою увагу на різьбі. Гадаю, це була фекла, але виглядало, як шматок лайна.

-- Боллунд! Бачу, з тебе далі набагато ліпша баба, ніж з мене. Треба поговорити з твоїм босом.

Боллунд підвів погляд, помацав розтрощений хрящ, який колись був його носом. Перш ніж засісти в задній кімнаті Локвуда, він був бійцем на голі руки.

-- Ти не бацис його. Він бацить тебе.

-- Він хоче бачити мене. Негайно.

Боллунд усміхнувся по-дурному. Він був на дві голови вищим і в три рази ширшим. Я його не вразила і не залякала.

Зі шкіряної торби я витягнула жабу, розгорнула шовковий пакунок.

Масляний блиск золота притягнув його очі-намистинки.

-- В нього п‘ять хвилин. Потім я віднесу це Дарувнеру.

Боллунд стиснув зуби. Він підняв свою тушу з крісла зі спинкою, яке невідомо як витримувало його. Локвуд посередник, а не барига, але Боллунд був не настільки дурним, щоб приймати за свого роботодавця рішення, пов‘язані з грошима. Жаба доволі непогано пасувала до решти речей, якими Локвуд торгував у своєму магазині. Судячи з зовнішнього вигляду -- трохи старша, трохи бридкіша, трохи менш цінна.

-- Стій тут. Ніцого не ціпай.

-- Добре, мадам.

Він кинув на мене ворожий погляд, а тоді зник за