Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

- Все це складно, - відповів Артур. - Я просто хочу бути вільним от і все.

- Складно зрозуміти когось, коли відчуваєш лише свою правду. А що до свободи, хлопче, то ти завжди вільний, - зауважив учитель, - ти вільний у своєму виборі.

- Не розумію. В тому то й справа, що батько не дає мені ніякого вибору! - запально вигукнув хлопець.

- Ми не завжди можемо вплинути на певні події чи вчинки людей. Але ми вільні в тому, щоб обрати нашу реакцію на це. Розумієш? - Алессіо дивився на Артура отим своїм прямим пильним поглядом, який хлопець знав із дитинства.

- Здається, що так. Але як це зробити в ту мить, коли тебе просто переповнює гнів? 

- Для цього уяви себе свідком, Артуре. Свідком, а не учасником подій. Зумій вистрибнути зі своєї голови, у якій, мов у казані, все кипить, вариться і готує відповіді, які не варті нічого. Спробуй побачити ситуацію збоку, чи то зверху. Звідти видніше, - посміхнувся Алессіо.

- Учителю, ви знов говорите загадками, поясніть, - попросив Артур.

- Коли був малим і подружився з орлом-велетнем Толієм, про що ти його просив щоразу, як він прилітав? - запитав учитель.

- Піднятись з ним в небо, політати, - все ще не розумів юнак.

- Що ти бачиш з вікон своєї кімнати?

- Парк, - все ще не розумів Артур.

- А з верхівки гори, де любиш бувати?

- Звідти добре видно все місто.

- А коли з Толієм літав?

- І місто бачив, і море, і гору.

- Поміркуй про все це, - сказав учитель і пішов до альтанки, що була неподалік.

Артур пішов слідом. Кілька хвилин вони сиділи у тиші. Артур не порушував її. Він звик за роки навчання, що у такі хвилини учитель слухає голос мудрості, який знаходиться у серці.

А сам хлопець у цей час справді пригадав Толія, із яким колись у дитинстві познайомився саме тут, біля цієї альтанки. Орел-велетень був давнім другом учителя Алессіо. Час від часу Толій навідував його, вони про щось спілкувались між собою. Всі хлопці трохи остерігались такого загрозливо великого птаха. І лише допитливий Артур весь час спостерігав здаля, а одного разу не витерпів і підбіг ближче.

- Ти, мабуть, пів неба займаєш, коли літаєш? - запитав він орла, нарешті підійшовши до нього.

- Може, хочеш перевірити? Ось візьму і підніму тебе зараз? - жартома запитав птах, перевіряючи, чи малий не злякається.

- От здорово! Підійми! - аж загорілися очі в Артура.

Толій засміявся, а Алессіо посміхнувся, і, лагідно торкнувшись голови хлопчика, відправив його до інших учнів на тренування.

Артур і Толій відтоді потоваришували. Орел, коли прилітав до учителя, часто потім розмовляв із малим у перерві між заняттями майбутніх лицарів. Терпляче відповідав на нескінченні питання хлопця про небо, про політ, про далекі незвідані краї. Пізніше, коли Артур трохи підріс, він випросив, щоб орел таки підняв його у небо. Коли Толій погодився, хлопець уперше побачив свій острів невеликою цяткою серед безмежного моря.

Хлопець поринув у спогади.

Та через деякий час Алессіо заговорив і повернув його до дійсності:

- З нашим островом пов’язано багато легенд. Хто зна, можливо, про те, що відбувається тепер, колись також оповідки складатимуть, - сказав він і посміхнувся. І враз промінці-зморшки біля його очей засвітилися теплом. - Ти от чув, наприклад, легенду про те, що в Мейоллі існує підземний тунель, - сказав учитель, розгортаючи невеликий сувій, що лежав на столі.

- Так. Але батько завжди мені казав, що то вигадки, - відповів Артур.

- А я от впевнений, що підземний хід таки є, - сказав Алессіо. - Подивись на карту нашого острова. Один вхід туди десь у місті, інший - у глибині лісу. Ця карта досить давня, вона дісталась мені від мого вчителя. Але ніяких позначок, які б хоч якось натякали на це, навіть тут немає. Та не йде ця легенда в мене з думок, - стурбовано продовжував учитель. - Жителям Мейолли нині справді загрожує небезпека від Кірка та всіх його посіпак. Ми зробимо все можливе, щоб захистити місто, щоб наш оберіг не дістався тому злодію. Але, можливо, складеться така ситуація, що жінок і дітей доведеться таємно вивести.

- То сутичка з Кірком в місті таки неминуча? - запитав Артур.

- Без сумніву, - твердо сказав Алессіо.

- А якби справді знайшовся вхід туди?

- Це лише пів справи, - відповів Алессіо і продовжив, - кажуть, що прохід охороняє Дух Печер, адже десь там зберігаються його скарби. Тому гостям він, м’яко кажучи, не зрадіє. Але от питання: що якби спробувати домовитись із духом? Щоб той, за потреби, пропустив через прохід жінок і дітей Мейолли? Я б спробував, якби знайшов вхід, - сказав учитель.

Тим часом у винахідливого Артура в голові поступово вже почав визрівати план дій. Та він за ці роки добре знав, що учитель бачить його наскрізь і думки своїх учнів читає, мов з чола. Хто зна, чи підтримає він його план, знаючи, що це абсолютно суперечить волі короля? Чи не буде відраджувати?

Він зустрівся поглядом з Алессіо. Учитель посміхнувся Артуру і сказав:

- Інколи ми не бачимо шляху, не знаємо, як правильно вчинити. І чи є вони, оті повністю правильні рішення? Але часто стежка з’являється лише тоді, коли ти сміливо робиш перший крок навмання, довірившись долі. Або відчиняєш двері, не знаючи, що за ними, і заходиш.

- І що за ними? - трохи ошелешено запитав Артур.

- Справжнє життя, твоє життя, - відповів учитель.

По правді сказати, Артур не усвідомив повністю того, що почув від Алессіо. Але зате був сповнений сміливих мрій. Хлопець знов відчув впевненість в собі й готовність діяти.

Зрозумівши, що розмову закінчено, Артур попрощався з вчителем Алессіо і пішов у палац. Він розмірковував, чи отримає нову прочуханку за те, що без дозволу сам пішов до учителя. Хоча, як це не дивно, на цей раз йому не дісталося від батька. В палаці панувала тиша.

Була вже ніч. Хлопець тихо прошмигнув до своєї кімнати, відчинив вікно, заліз на підвіконня. Йому так хотілося у цю мить вдихнути те вечірнє прохолодне повітря на повні груди, мов саму свободу, мов сподівання, що все у нього от-от зміниться на краще. Гаряча хвиля вже несла його до всіх омріяних перемог.