Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Частина 11

— ми вже підемо, — раптом сказав Микола. 
— куди? — запитала я 
— додому, Марічко, — він вважає, що його дім це мій, але я так не думаю. 
— я піду тоді коли захочу. І ти не маєш права мені забороняти та наказувати.
— та що з тобою?  
— я прийшла з дівчатами і з ними піду, але не з тобою, Колясику.
— невже ти повірила йому?
— Артуру? З чого ти це взяв, —  просто засміялася я. — Шапаренко, а заради чого я одружилася із тобою? Хіба це не піар-хід? Звісно, ти хотів довести всім,  що ти можеш мати дівчину.  І навіть одружитися із нею. Всім довів?
— будь ласка, заспокійся.
— Для чого ти одружився зі мною? Відповідай, — кричала я, і мені було байдуже на всіх. Я лише хотіла правди. Тисяча і одна емоція змішана в моїй душі, більше того, очі вологі...
— заспокійся трішки. Тут трохи людно. — намагалась заспокоїти мене Вероніка. 
— ні. Я не хочу бути спокійною. Він відповість тут і зараз.  Для чого Микола? Говори.
— Ти сама відповіла на своє питання.  Я тобі це говорив. 
— чудово. Тоді через місяць я подаю на розлучення.
— Що? — здивовано закліпала Ліля.
— яке розлучення? — запитала Вікторія.
— хто сказав, що я захочу розлучення з тобою?
— ніхто. Але якщо буде потрібно, я буду з тобою судитися ти знаєш, в мене є хороший адвокат. 
— чому на тебе так вплинули слова про піар-хід? Та взагалі всі слова цього ідіота? — запитав Микола. 
— вони ніяк не вплинули.  Але в них є суть правди. Ти просто хочеш всім довести, що ти можеш бути хороший з дівчиною. Чи не так? 
— хочеш  правди?  Буде тобі правда. Тільки не тут,  — почав кричати Микола.
— я хочу її тут,  — і я теж це робила.
— я не буду,  тут про це говорити. 
— будеш. Я сказала будеш.
— ти не зможеш мене заставити.  Робити, те чого я не хочу. 
— звісно не можу. Дівчата ми йдемо.  Це кінець твоєї брудної гри. Кінець. Закінчилась...  — я розвернулася і пішла. Ми вийшли з клубу. Я просто подам вже завтра на розлучення.  Досить з мене. Я більше не можу. Я втомилася. Грати щасливу дружину, хоч і ми недовго одружені. Але ми досить довго були фіктивною парою. 

— я в шоці,  як швидко розвиваються ваші стосунки. 10 хвилин він тебе захищав а зараз ви сваритеся, як кішка з собакою. — сказала Ніка, коли ми вийшла на вулицю. 
— які стосунки Ніка? Які? Їх нема. Є тільки ігри злодія-футболіста. Він мав силу над мною, але він програв цю силу  сьогодні. Він програв. Його гра провалилася. І договір я розірву завтра же. 
— невже слова цього, так засмутили тебе? —  тихо запитала Марта. 
— як не крути, але він правий. В усьому має рацію. Я йому не потрібна. Він про мене не дбає. Лиш про себе і свою репутацію. До біса таке. Я не хочу. Вистачить. 
— ти закохалася, — сказала Оксана і попала в точку.
— до біса це кохання.  Це була ілюзія.
— Ми бачили все з боку.  І байдуже,  що це було напоказ. Було видно, що це не ілюзія.
— було видно литку і все. — сказала я Софія засміялася. 
— це було, — почала Оксана,  але я її перебила. Ми і так стоїмо надто довго, ще вийде хтось.  Під цим «хтось» я мала конкретну людину.
— було... Немає. Годі стояти.  Ходімо, —  як тільки ми пішли я почула до болі знайомий голос. Це він. Що ще він скаже? Мало було всередині? Напевно мало. Хоче ще щось додати, але я більше нічого не хочу.
— Марічка, — крикнув Микола, — та стій же ти.
— що ти хочеш? Це кінець. — сказала я.
— Кінець буде тоді коли скажу я. — розмріявся.
— ні ти не можеш керувати мною. Я просила лише правди. Ти мені її не дав. 
— хочеш правди? — запитав футболіст.
— я хотіла там, в середині зараз вона до біса не потрібна. Завтра я подаю на розлучення. Хочу щоб ти знав.
— Завтра? Я не хочу з тобою розлучатися. Нехай буде війна, епідемія. Боже, та навіть якщо кінець світу буде. Нехай я буду смертельно хворий. Але я не хочу розлучення з тобою. Ти моя.
— ні. Я ніколи не була твоя. 
— а те, що відбувається між нами тобі нічого не говорить? — горить лише моя душа.
— це лише ілюзія, яка розвіялася у небі.
— ілюзія? — розчарован оглянув на мене Микола. 
— так ілюзія.— я більше нічого не сказала. І Микола зробив те саме. Я не могла довго мовчати і пішла. А за мною всі дівчата, окрім моєї сестри. Вона залишилася з своїм чоловіком.
— питання номер один. Хтось викликав таксі? — порушила тишу Софія. 
— ні, — відповіла їй Марта.
— як ми доберемося додому? — знову запитала Софія. 
Ніка: пішки, Софійцю. — зі злою посмішкою відповіла Ніка.
— ви серйозно? Мене ноги болять, —це вже нила Оксана.  
— ти будеш чекати 2 години на таксі? — запитала я. Зараз ніч, а машин мало. 
— ні, тоді ідемо. 
Ми йшли, і ще раз йшли.  І знову йшли. Поки Віка не подала свій голос, тобто ниття. Вони з Оксаною цілу дорогу нили. А тут  вже почали говорити.
— мене ноги болять, — сказала Віка 
— може зупинимося, — запропонувала Оксана. 
— ще трішки. — заспокоювала їх Софія. Ми знову йшли і йшли. І знову ці двоє нили. Добре, що моєї сестри немає, а то нила б з ними моя нервова система не витримала це тріо. І нарешті ми прийшли. І вони зупинилися.
— заходьте вже в середину. — сказала Ніка цим двом.
— ми так швидко прийшли. — сказала Оксана. 
— так прийшли. — звідкись взявся Денис. 
— ви божевільні чи що? — і не один. З ним були ще Антон, Алекс, моя сестра зі своїм чоловіком. А і ще мій поки що чоловік. 
— Ніч на дворі,  а вони пішки ходять, — дорікала Ліля. 
— а якби вас підловили і зробили щось з вами? — а це вже Александро.
— не забувай коли я витягаю з кишені пістолет, то вони бояться нас. — нагадала Марта. Що правда, то правда.
— ти весь час це з собою носиш? — запитала Софія ніби для неї це новина. 
— це не це. Це пістолет. — пояснила Марта Софії. І Шапаренко вирішив нас повчитися, що ми маємо робити. 
— може вас мозги пропали? — ує точно не у нас.
— вони в тебе пропали 
— он як? 
— так, — аж раптом він мене піднімає на руки  закидає на плече і десь несе.  Я починаю кричати. Бити його кулаками. Вертітися туди сюди. А в нього я бачу кріпатура. Бісів син. І тоді я зупинилася, але не перестала кричати.
— пусти мене, збоченець, — крикнула я.
— я вже збоченець? 
— куди ти мене несеш? — продовжила я.
— додому. 
— я вдома
— ні ти вдома у дівчат, а не в себе, — це і є мій дім.
— від коли твоя хата стала моїм домом?
— від коли ти одружилася зі мною. 
— цьому шлюбі кінець. Завтра я подаю на розлучення.
— побачимо
— що означає побачимо? 
— а те означає, що я тебе не відпущу так просто. — буде тримати мене насильно чудово!
— Шапаренко, пусти мене.
— я сказав ні. — господи,  дай мені сил пережити ці дні з цим придурком. 
— ти божевільний
— ти звела мене з розуму,  Марусику. — він ніс мене до машини і побачила Алекса. Можливо Андрієвський врятує мене. Він ж добра людина. А і ще він його друг. Але якщо він не допоможе мені, то можливо його поб'є Марта. Якщо вона не підтримує Шапаренка.
— Алекс, допоможи. Врятуй від цього маньяка
— не можу. — Зрадник. Все таки це все не на моїй стороні. Він посадив мене в машину і закрив двері. Я намагалась відкрити двері, але марно. Закрив. Розумний зараза. Продумав все до ниточки.
— випусти мене. 
— пристібнись, - наказав він.
— не буду!
Шапаренко: ти що, як мала дитина вередуєш.
— я сказала,  що не буду. — Він потягнувся за ремінцем наші погляди зупинилися, а потім він відвів очі  і пристібнув мене. — ще кайдани натягни
— якщо доведеться я і це зроблю. Довгий час ми їхали в тишині і я її порушила.
— де ти мене везеш?
— я вже сказав, що додому.
— чому?
— нам потрібно поговорити.
— про що? — Я випробовувала його терпіння. Я знала, що він терпіти не міг такої кількості запитань. Його це дратувало. І я надіялася, що він вишвирне мене з машини, тому, що я його роздратувала.
— про все, що відбувається.
— і що відбувається? — я ще та надокучлива. Я знаю. Я не хочу знаходитися в цій машині, а тим паче в його шикарному будинку. 
— для чого ти це робиш? — Починає дратуватися і коли він роздратується сильніше я надіюсь він викине мене з машини. Надіюсь спрацює. Бо інших планів я просто не маю. А  роздратувати людину в мене виходило.
— що саме? 
— ставиш дуже багато питань, — сказав він дуже спокійно. Він не роздратований. Місія провалена. Браво, Марічка. І який план Б, В?
— мені цікаво. Куди ти мене везеш і що від мене хочеш. 
— я ж казав, щоб поговорити. І додому. — я просто промовчала. І далі ми їхали в мовчанні. І коли машина заїхала на територію його шикарного особняка я відстібнула ремінь безпеки. Зімітувала ніби готуюсь до виходу. І коли машина зупинилася,  я не вийшла з машини. Він відкрив двері, а я їх закрила. Ахах. Облом Колясику. Він постукав у вікно.  Я його опустила.
— абонент недоступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше.
— ти знущаєшся?
— ні що ти. Я просто сиджу і не виходжу з твоєї машини.
— може вийдеш? 
— може не вийду. А може вийду, якщо попросиш файно.
— Марусику, сонце, що освітлює моє життя вибач мене за мою сьогоднішню поведінку. Я не правильно поставився до тебе. Може, ти вийдеш з машини? — я відкрила двері машини.  Він мені подав свою руку, а я простягнула свою і вийшла. Ми йшли до будинку взявшись за руки. Не знаю, але я не могла відпустити його руку.
 — чекай на мене у вітальні, — і пішов на кухню. Через хвилин двадцять він приніс чай і тістечка.
— ти вирішив мене задобрити?
— це щоб ти легше сприйняла інформацію. Я планував тобі розповісти правду. Адже завтра приїжають мої брати зі своїми дружинами. І тобі не було б спокою.
— чому? 
— буде краще, якщо я розповім все спочатку.  Нещодавно помер мій  дядько. 
— мої співчуття. Я не знала. 
— облиш це. Він не був для мене близькою людиною. Але чомусь зробив це.
— що саме? — він надпив чаю і продовжив.
— він залишив мені фонд.
— фонд? 
— Так. Дуже прибутковий. І щоб я мав повністю до нього доступ я мав одружитися. 
— тому, ти тоді прийшов до мене, коли я накинулась на тебе зі шваброю? І твій дядько правда все продумав. Розумний. Я здається знаю в кого ти пішов такий розумний.
— ні. Я прийшов. Бо дійсно хотів, щоб ти була моєю дівчиною. Але знав ти не погодишся і тому зробив все це. 
— я вражена.
— а мої брати,  — в нього є брати? І я його перебила мені було цікаво чи ж у нього брати. Та є Марусю він ж сказав «мої брати».
— Стоп. В тебе є брати?
— двоюрідні. Ось. Вони знали, що я ніколи не одружусь. Я ж всім це говорив. І вони вважали до того, як ми одружилися, що фонд буде їхнім. 
— і тут з'явилася я. Помішала їхнім планам.
— так. І тому вони завтра навідають нас.
— вони тебе повідомили?
— звісно, що ні. Вони четверо поїхали у відпустку і завтра приїжджають. Ти б тільки бачила реакцію їхню на одруження. 
— що це було? 
— спочатку вони довго не могли повірити. Потім говорили, що тобі від мене потрібні тільки гроші. Би я, як найшвидше розлучився з тобою. Потім заспокоїлися.
— не можу повірити, що є настільки погані родичі.
— і таке буває. Зі мною трюк не спрацював, тому вони накинуться на тебе. Будь обережна. Будь ласка.
— вони мені нічого не зроблять
— Повір, вони гірші ніж ми думаємо. 
— тоді мені доведеться підключити зв'язки з Мафією. Би вони ніколи не втручалися в наше життя. І якщо вони щось зроблять дівчатам, батькам Софі і Тоні я за себе не ручаюсь. Я зроблю їм боляче. Перше, чого навчила мене мама — завжди бути поруч із тими, кого любиш. 
— і тому ти завжди поруч з дівчатами незважаючи, ні на що?
— так, завжди навіть якщо цього не потрібно. 
— я помітив.
— надобраніч, Микола Шапаренко. 
— добраніч, квіточко. 
Вранці я вирішила дослідити територію будинку, тобто поза ним. Тут були такі прекрасні квіти, а особливо росли фіолетові тюльпани. А як вони пахли. Просто неймовірно.  Аромат тюльпанів зводив мене з розуму. Все б було добре, якби мої очі не засліпила спишка фотоапарату.
— чорт, погане освітлення, — він зараз серйозно?
— ти мене фотографував?
— ні.
— покажи фотоапарат, — наказала я.
— ні!
— Микола не зли мене. Дай сюди. — Я одним оком помітила, що прийшов хтось, але не звернула увагу. Моя увага була на моєму чоловікові, який таємно фотографував мене.
— дай-но сюди цей фотоапарат.
— не можу. — колись я його вб'ю. І стану багатою вдовою.
—  Шапаренко! Я кому говорю, — тоді я почала бігти за ним, коли він пробігав повз свою машину, то він закинув фотоапарат в середину, щей вікно відкрите було. Повезло йому. 
— я ж казав, що не дам.  
— не тікай, Колясику я всеодно дожену тебе і вб'ю. 
— моє серце вбите від твоєї  краси. — здається моє лице перекосилося від його слів.
— Шапаренко,  почекай знайду якийсь твердий предмет. 
— ти справді шукатимеш? — зупинився він біля басейну.  
—  звісно, — підійшла я до нього. Наші губи майже торкалися одне одного.
— шукатиму, щоб прикінчити тебе за вчорашню поведінку, — сказала я тихим рівним тоном. 
— цікаво хто перший з нас прикінчить одне одного.  
Микола стояв спиною до басейну. І мені закортіло його штовхнути в басейн. Я поставила свої руки на його груди і штовхнула його. Тільки я не помітила, що в той час коли я його штовхала він обняв мене руками за талію. І в басейн впали ми двоє. Молодець Марічка. Тільки ти. Тільки ти могла так.
— ти вирішила покупатися?
— заткнись, тут мав бути лише ти, — тикнула я вказівним пальцем йому по грудях.
— ага. Але чомусь ти теж тут
— це ти винен.
— тільки ти. Так можеш тільки ти, Марусю.  
В один момент ми замовчали. Він подивився на мої губи і я зрозуміла, чого саме він хоче. Ні. Зупинись. Не потрібно цього. Не треба. І як тільки він нахилився. Прозвучали голоси. Хто б це не був вони мої герої. Бо це був не один голос, а цілих чотири. Здається,  це приїхали брати Шапаренка зі своїми дружинами. 
— чорт. Вам обов'язково було сьогодні з'явитися? Зіпсували такий момент.
— повір ми лише хотіли познайомитися з дівчиною,  яка змусила тебе подивитися на світ іншими очима, — сказав чоловік, який був одягнений у чорний костюм. 
— знайомтесь і йдіть. — він дуже турботливий.
— Шапаренко! — стукнула я його по спині. 
— а що? 
— нічого і витягни нас звідси. Вже. Хлопець лопець перший вийшов із води і подав мені руку і я вилізла. Трохи вийшло незручно, що ми двоє стоїмо мокрі перед його братами. А і ще були їхні дружини. Одна з них так дивилася на мене, що капець.  Він накинув на мої плечі рушник.
— ти вся мокра, — зауважив Микола. 
— я навіть не цього не помітила, —   спробувала я познущатися з нього. Здається, вони були в шоці з нас обох, — я піду переодягнусь. Потім чаю вам приготую. Ви ж чай п'єте?
- п'ємо. — сказала руда жінка. Вона здавалася більш приємною ніж та, що витріщалася на мене.
— Я приготую чай. Іди переодягнись. — запропонував Микола. 
— який ти турботливий, — посміхнулася я. 
— Я не турботливий. — буркотун.
— звісно, — і я піднялась до себе в кімнату. Відкрила шафу і витягнула звідти  блакитні джинси чорний топ. І ще взяла чорні туфлі з бантами.  На голові заплела неохайну гульку. Я згадала, що сьогодні мала зустрітися з дівчатами. Кожна з нас має що сказати.  І моя робота не чекає. Після того, як я вляглась я спустилась на кухню.
— а де? — Коли я прийшла на кухню, то думала, що його брати тут. Але їх не було, — ти, що їх вигнав?
— я що такий поганий?
— ти постійно заперечуєш, коли я говорю, що ти добрий і турботливий із цих слів я маю визнати, що ти ще той злодій у казці. 
— я їх не вигнав вони на терасі. — пояснив Микола. 
— ясно.
— пшш, — що це за «пшш»?
— що?
— ти так шикарно одяглась, щоб чай пити? А і ще взулась.
— ні. Ще чого? Я що буду вибиратися для них? В нас сьогодні зустріч з дівчатами.
— ви ж тільки вчора були в клубі. Знову?
— ні. Я їду до них додому. І можливо залишусь.
Він взяв піднос з чаєм, а я взяла піднос із солодким. На моєму підносі були еклери, мафіни та ще Київський торт. І ми вийшли на терасу. Ми все розклали на стіл, то я побачила незадоволені обличчя дружин його братів. Вони, що завжди так сидять з таким лицем. Хоча одна здається, хоче вбити мене.
— давайте нарешті познайомимося.  Мене звати Серкай, а це моя дружина Рабія. — сказав милий чоловік.  
— приємно познайомитись, Снак, - Колясик подивився на мене своїм поглядом.
— не дивись на мене так. Снак Марія
— ти забула додати Шапаренко.
— Я Семен, а це моя дружина Ілона. — тепер я зрозуміла, чому вона так на мене дивиться. 
— Ілона. Так, я тебе по голосі впізнала. Вживу ніколи не бачила, але голос я то  знаю. 
— ви знайомі? — запитав у дружини Семен.
— ні. Ви мене перепутали з кимось напевно, — як же так? Брехати чоловіку.
— ні. Ілона Іксфініті вірно?
— вірно. І звідки ти мене знаєш? — і тут я почула, як йде Ліля і говорить про телефону з Дмитром.
— Я що перший раз їхала сама за кермом? В тебе цілий гараж машин, якби ця розбилася нічого не було б. Ти за мене переживаєш чоловічку? Ти дуже милий. О, ви помирилися? Нарешті я б не  витримала. А вона що тут робить? Дмитро, заткнись на секунду. Я зараз прийшла і тут твоя колишня. Дмитро.
— Лілія Булатова, в мене те саме питання. — сказала Ілона.
— я прийшла до своєї сестри. Придумали з Миколенком новий план? Коли мені готуватися?
— який Миколенко? — запитав Семен. 
Я взяла свою сестру за руку і повела на кухню. 

— заспокойся вона дружина Семена. 
— А це ще хто? 
— один з братів Шапаренка.
— в нього є брати? — ага. Сама в шоці.
— Так в мене є брати, — за нашими спинами заговорив Микола. 
— ти для чого їх залишив?
— так вони вже пішли, але прийдуть ще будь готова, — сказавши це він вийшов з кухні. 
— Нічого собі настільки ти вчора його роздратувала? — це ще хто кого роздратував.
— що? 
— Ти глуха?
— йди вже до свого Дмитрусика
— добре, піду. — Вона пішла і я сиділа на терасі допивала свій лавандовий чай. Як тут до мене підійшов злий Микола
— чому ти мені не сказала?
— що саме?
—що Ілона колишня Дмитра
— я думала, ти знав. І я не повинна все тобі говорити. Він ж твій друг. 
— не знав, — крикнув він.
— не кричи на мене говори спокійно, або я піду.
— Ніхто не знав з нас футболістів, хто саме його наречена знав тільки Антон. Вони приховували. А я поняття не мав, що це та Ілона.
— не можна так зразу спокійно говорити? Кричиш, як на пса
— пробач.
— запхай свої вибачення знаєш куди, — я встала взяла чашку і пішла на кухню.   
— я правда не хотів, щоб ти потрапила під мій гнів, — та ви що, пане Шапаренко. 
— не ходи за мною. Не ходи. 
— а я хочу. 
— я не хочу я. Зрозумів?
— Ні. Якщо я чогось хочу це буде. 
— перестань, — крикнула я, — перестань. Я не хочу, щоб ти ходив за мною, — кинула я в нього свою чашку, але вона полетіла у вікно і воно розбилося, бо він ухилився, — наступна буде тобі в голову. 


































 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍