Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Частина 12

тримай мою руку та не відпускай 

Марічка  

— Розтрощи весь будинок, — сказав спокійно Микола. Я підійшла до нього надто близько. Дуже близько. Він нахилився, ще ближче до мене так, що його обличчя було в лічених сантиметрах. Погляд до погляду. Ми дивилися одне на одного та важко дихали одним повітрям. Мені здавалося, що я от-от задихнуся. Так дивно, і так лячно водночас.
— Якщо буде потрібно я і це зроблю, пане футболіст. Більше не смій мені дорікати, я не повинна все тобі говорити. Світ не крутиться навколо тебе.
— Іди, вже куди йшла, — я похитала головою, схопила сумочку і вийшла з будинку.  Я вже дійшла до смаку машини і... Чорт візьми. Я ключі від машини забула. Тільки я. Тільки я, так можу. Я була змушена вернутися у пекло у якому правив Люцифер. Я вернулась. Ключі були в моїй кімнаті.
— Ти передумала?
— Зовсім ні. Я не бажаю проводити цілий день з тобою. Ти занадто скучний. Я ключі забула.
— Ти це сама сказала 
— Приємно тобі, провести час у скукоті.
Він просто вийшов з вітальні. А я піднялась на другий поверх зайшла у свою спальню. Схопила з тумбочки ключі і побігла. Ми домовилися зустрітися у закладі «П'яна вишня». А після того,  як ми посидимо я поїду в офіс. Проєкти накопичилися. А за роботу,  я не берусь. А потрібно. Коли я прийшла  вже всі були. Хто б сумнівався, я ж остання завжди приходила. Запізнення —  це моє. Було дуже рідко, щоб я приходила вчасно. Практично ніколи. Ну можливо тисячні випадки. Але все таки вони були. Коли ближче до них підійшла, то помітила, що Софійки нема. О то, що таке сталося, що її немає. Вона завжди чуть не найперша приходила на такі наші зустрічі. Це дуже дивно. А можливо вона зі своїм Артемком.
— А де артистка? — поцікавилась я.
— Вона з Остіком. — сказала Марта відкриваючи меню.
— А я то думала, що вона з Артемом,
— На жаль, сьогодні вона не з ним. — сказала Ніка. 
— Якби ми не хотіли, — продовжила Вікторія. 
— Що будемо замовляти? — запитала Ліля.
— Я хочу зелений оксамитовий торт. І молочний коктейль, гарячі напої, я не в змозі пити скоро сама буду гаряча, як вони. — засміялася Ніка. 
— Ти і так дуже гаряча. — сказала я.
— Марусику,  розказуй. Ліля сказала за Ілону. Це просто смішно. Як таке можливо? — запитала Ніка. Так, моя сестра встигла всім розповісти. Цікаво, як вона встигла. 
— Я не знаю. І я сьогодні вікно на кухні розбила, — спокійно сказала я. 
— Як? Коли я була у вас воно, ще було цілим. — здивовано промовила Ліля. 
— Це сталося, тоді коли ти пішла.
— Розказуй,  мені вже цікаво, — звідкись взялася Софія.
— Ти що тут робиш? — запитала Ніка. 
— Ми вже закінчили з Остапом. Давай мені цікаво, як ти розбила вікно. Сиджу і слухаю цю історію.
— Чашкою.
— Чашкою?  — шоковано перепитала Оксана. 
— Ага. Він почав на мене кричати,  як на пса. Я розізлилася і кинула чашку в нього, а він ухилився від неї і вона полетіла у вікно. Пластикове вікно з подвійним захистом.
— я б запитала, звідки така детальна інформація, але ти дизайнер того будинку. — сказала Оксана, коли офіціант прийшов приймати замовлення.
— Ну ти даєш, сестро. 

Шапаренко 

Тут подзвонили у двері. Я подумав, що це Марічка повернулась. Але це було б надто швидко. Вони ніколи, так швидко не розходилися. Я пішов відчинив двері, а це був Олег. Спортивний журналіст. Мій давній друг. Він дуже сильно пішов у роботу, що ми не бачилися вже понад 2 роки. Він змінився помужнів. Став красивішим. Ніж був тоді. Я його впустив у будинок. Запросив у вітальню. Налив нам  віскі. Це єдиний напій, який знімає мені стрес. Після сварок з Марусею. Це стало традицією.
— Нічого не питай. Я чув, що ти зустрічаєшся з дівчиною. І одразу примчався сюди. Ти і дівчина це щось нове. — сказав Олег.
— Так, зустрічаюся.
— як вона тобі? — О, тримайся, Олеже.
— Та ніяк, вредна, горда, неслухняна дівчина!!!
— І що ви більше з нею не зустрічаєтесь? 
— Ні, друже. Я вже з нею розписався.
— Ти? Не повірю. Або ти по-справжньому закохався, або я не знаю.
— Так я. І я не закохався. 
— Ви тут живете? В цьому домі? — запитав Олег. 
— Так, живемо. Ми не бачилися два роки. Розкажи що і як?
— Я став власником акцій «SPORT TIME»
— Це чудово. 
— Ні, не чудово. Це дуже жахливо. — перший раз бачу, що людина не радіє підвищенням. 
— Тоді, що сталося? Що ти не радієш цим акціям.
— Мене хочуть вбити двоє людей. — що? 

Марічка
— І ми з Нікою плануємо його вбити. А потім хтось з нас буде босом. — сказала Ліля. Я дуже рада за Олега і він дійсно заслужив цю посаду. 
— Це дуже дивно, що минулий ваш бос протримався з вами двома аж два роки, — намагалась пожартувати я. Яка нормальна людина витримає їх. 
— Дуже смішно. — сказала Ніка. 
— Пропоную, його застрелити, — моя сестра вже планує вбивство. 
— Я вас відмазувати не буду. — попередила їх Оксана.
— Може штовхнемо його з вікна і буде самогубство? — запропонувала Ліля. 
— ТАК. Серійні вбивці. Заспокійтесь. Вам потрібні ці акції? Для чого тобі вони? В тебе чоловік гонщик відомий. І ти хочеш журнал?  — сказала Марта до Лілі 
—ТА 
— ЦЕ надто багато для тебе. А ти, Ніко? Ти і так займаєш другу високу посаду після власника акцій. Так, що спокійно. І не бісіться. Він ваш напарник,  порадійте чи що. — сказала Марта. 
— Я сьогодні хочу відпочити, тому про роботу потім. — втрутилася я. Вирішивши змінити тему.
— В когось не закінчених проєктів досить є, — уточнила Марта. 
— Я знаю. Тому, після кафе я поїду в офіс.
— Офіс сьогодні у нас дома, — повідомила Софія. Що світло відключили?
— Світло відключили? 
— Гірше. Інтернет, — О, май гад. Ми почали смакувати наші десерти з чаєм. Оплативши рахунок ми роз'їхалися, але невдовзі знову були в одному будинку. Ми, як не розлий вода. Я сиділа за проектами до восьмої вечора.
— ТИ не збираєшся їхати до свого чоловіка? — сіла біля мене Ніка з Софією. 
— Ні. Сьогодні я тут.
— а він знає? — запитала Софія. 
— Ні. 
— Людина буде хвилюватися за тебе. — Софія занадто наївна. 
— Він, — засміялася я, — Софіє, він не та людина, яка буде хвилюватися за мене  
— Можливо, буде. — сказала Ніка. 
— Ні я не думаю. — і тут раптом почувся сильний стукіт і двері. 
— Ти мені нові двері купиш? Стукаєш так.— пішла Марта відкривати двері.
— Хтось ще має прийти? — запитала я у дівчат. 
— Не знаю, ти нам скажи.  — з натяком на конкретну людину прозвучало від Софії. 
— Нащо, це ти намікаєш? 
— Шапаренко,  ти мені нові двері хочеш купити? Для чого так стукати. — кричала Марта у коридорі. Бляха. Що він тут робить?
— щоб ви почули.
— Ми не глухі. Вуха маємо. — сказала Марта до Миколи.
— Де вона? Марічко, я знаю, що ти тут. 
— Що ти хочеш від мене? Що? — вийшла я у коридор до них зла.
— Ти ідеш зі мною! — наказав Шапаренко. Розмріявся. 
— Не піду. 
— Не підеш? 
— НЕ ПІДУ. І ТИ НЕ ПОВЕДЕШ МЕНЕ ПРОТИ МОЄЇ ВОЛІ.
— Якщо буде потрібно зроблю і це, — придурок.
— Ти тиран.
— Або ви зараз припиняєте все це, або я вистрелю йому в голову. — втрутилася Марта.
— Ти не зробиш це. — сказав Микола. Раптом двері відчинилися та увійшов Алекс. 
— Хеллоу Еврібаді.
— О, і одразу його. — сказала Марта.
— Я нічого не зробив, — сказав Алекс з піднятими руками. 
— БАЧИЛИ б свої обличчя всі троє.  Я не можу. Ніколя, ідеальний план, всі одразу заспокоїлися. Можливо, я не буду вбивати Шапаренка, — сміялися дівчина і покрокувала у вітальню,  а ми за нею. Це що за розіграш такий-то?
— А мене? Знаєш, що це не дуже смішно було. — сказав Алекс. 
— А мені, здається, що так. Особливо ти, Андрієвський ти такий переляканий був. — засміялася Ніка. 
— Останній раз вона мені пристрелила ногу. — сказав Алекс.  В сенсі ногу? 
— Ногу? — запитала я. І всі здивовано глянули на Марту.
— Андрієвський, тобі смерть,  — Марта кинулась бігти за ним. І в якийсь момент замість металевого пістолета була сковорідка, — бачиш твоя смерть буде менш болючою. Від кулі все тіло буде боліти, а сковорідкою по голові і все амінь. 
— Я постраждала сторона. — біг навколо вітальні Алекс
— АГА. Ходи сюди. Я тебе вб'ю, постраждала сторона. 
— Що відбувається? — запитав Антон. Коли він прийшов? 
— без поняття. — відповіла Ніка. 
Софія: Виявляється Марта пристрелила ногу Андрієвському. Ніхто про це не знав. А він сьогодні проговорився.  — сказала Софія. І я помітила,  як вони перемістилися у сад. І Алекс вже плавав у басейні. 
— Миколо, поїхали. 
— Вже їхати додому захотіла? 
— Якщо не хочеш, щоб до нас дісталися, то краще тікати.
— Тоді побігли, — Микола схопив мене за руку і ми побігли.
— Куди вони? — запитала Ліля. 
— Племінника тобі робити. — клянусь я ту Софію вб'ю.
— Софіє, тобі смерть. Що вона говорить?— сказала я до Миколи. 
— Ми ж одружені.
— Фіктивно. І через місяць розлучення.
Коли ми приїхали, то я пішла одразу до кімнати переодяглась і спустилася у бібліотеку. Вибрала книгу «Назавжди Фінн Роудс». І почала читати. Це моє улюблене місце в цьому домі. Сидіти тут на самоті і читати книгу. Але моя самотність тривала недовго. Бо з'явився Шапаренко.
— що читаєш? — поцікавився він.
— книжку. Ти що тут робиш?
— Це мій дім. Я можу бути,  де хочу, — розумний знайшовся.
— Ні. Моя кімната — це єдине місце, де тобі вхід ЗАБОРОНЕНО. Не думай, що тобі все дозволено. І я дуже сильно буду щаслива, коли ти отримаєш цей фонд і я розлучусь з тобою це станеться через 3 тижні і 3 дні
— ти навіть дні рахуєш
— так, гріх не рахувати. Все не мішай мені. 
— я хочу з тобою поговорити
— про що?
— не знаю.
— давай про кохання, хоча я в нього не вірю.
— я ніколи не закохаюсь. — раптом випалив Микола. 
— Якось настане такий момент, коли щось клацне і ти почнеш дивитися на все іншими очима. — сказала я.
— і що це буде? — сів на вільний пуфік, який знаходився біля мене. 
— ти закохаєшся. 
— Я не та людина, що закохується. 
— але ти рано чи пізно зробиш це,  навіть не помітиш.
— я все вмію керувати.  
— серцем не керують, воно керує тобою і обирає твою людину. І воно постійно хоче її.  Хоче, щоб вона була поруч.
— надіюсь, ти знайдеш цю людину. — сказав Микола. 
— і я надіюсь, — я сказала це з якимось сумом. — надобраніч, Микола Шапаренко 
— добраніч, квіточко 

                                         * * *          
— Марусю, знайомся —  це наш новий дизайнер. І твій напарник. — увійшла Марта з якимось чоловіком.
— напарник? — перепитала я.
— Так. — кивнула дівчина. 
— і як вас звати напарник? — звернулася я до чоловіка.
— Влад. — надіюсь він з Румунії та родич Влада Дракули.
— приємно познайомитись Снак Марія
— Шапаренко. — додала Марта. В моїй голові був образ Шапаренка,  коли я знайомилася з його братами.
— ти та сама таємна дружина?
— таємна?
— вся преса та фанати Шапаренка говорять про таємну дружину. Яку він приховував від усіх навіть від друзів. — пояснив Владік. 
— Не повіриш, Владік, але вона так само приховувала його від нас. Ми місяць назад дізналися про їхні відносини. Так, ви тут ознайомтесь з проєктами,  а я піду. — я кивнула і подруга вийшла залишивши нас двох.
— я тебе можу називати Владік? — запитала я у Влада.
— звісно, Маріє.
— будь простіше, називай мене Маруся, або Мія.
— Мія? — здивовано запитав Влад. 
— так, напарнику, Мія.
— дивне скорочення імені, — зауважив Влад.
— для мене нормально.
— як ти називаєш свого чоловіка? — з чого це раптом його це зацікавило?
— ти дійсно хочеш це почути? 
— мене нічого не злякає.
— Шкарпетка.
— серйозно, — засміявся Влад. 
— я постійно його цим нервую, — засміялася я.
— Маруся? — ось і з'явився Шкарпетка у моєму кабінеті. 
— Шкарпетка прийшов,— сказав Владік і в мене вирвався істеричний сміх. 
— Мія, хто це? — я хотіла сказати не називай мене так, але згадала, що Влад не знає про нашу ситуацію.
— Владік мій напарник.
— ти нас не познайомиш? — Микола. 
— він тебе знає, а ти... Ти  вже також.
— значить Владік. Ти всіх милими іменами називаєш? 
— ага, окрім тебе. Законний чоловіче
— Вибачте, але це так смішно прозвучало. Правда. — мій чоловік тільки подивився на Влада своїм ненависним поглядом.
— Влад, піди до Марти звір проєкт №345 це дуже важливо.
— звісно, — він вийшов з кабінету.
— і що це за Владік? — одразу накинувся на мене Микола. 
— як я вже говорила він мій напарник.
— звідки це взялося? — запитав футболіст. 
— а не забагато питань? Оскільки, я знаю, що в договорі є пункт не ставити зайві питання, — він підійшов ближче, потім знову підійшов і так щоб наші лоби доторкнулися.
— я не знаю, але я хочу знати все про тебе. Що і де ти є. Що з тобою відбувається. — зізнався Микола.
— а не забагато ти на себе береш?
— зовсім ні. Це ще мала частина. Якби я робив все що хотів  повір ти б не могла ходити
— ти збоченець, — і я відійшла від нього.
— ти вчора говорила, що, я закохаюсь одного дня. І це сталося завдяки твоїм словам я це зрозумів. — Він закохався. В якусь дівчину. Ця дівчина напевно схожа на Лорену. Або ж це і є Лорена.
— Я надіюсь, що ти зробиш, цю дівчину щасливою.
— так, я хочу щоб вона була щаслива.  Але я ще подумав, що потерплю і не зізнаватимусь якийсь час їй.
— чому?
— не знаю
— ти невпевнений у її почуттях? — запитала я.
— я впевнений повністю. Я бачу,  як вона на мене дивиться з любов'ю. А потім, як розізлиться, то готова все розірвати. Вона прекрасна,  Марусю.
Я відчувала, як в моїх очах вже стояли сльози. Як би я хотіла, щоб ці слова були про мене. Але це моя реальність. Ці мрії ніколи не постукають в мої двері.
— гей, ти чого? — охопив своїми долонями моє обличчя Микола. І став витирати сльози. 
— ти так красиво говориш,  що я аж розплакалася.
— це не варто твоїх сліз.
— можливо, але воно того варте. Ти неймовірно говориш про своє кохання, про дівчину, яку я навіть не знаю. Ти не  мав це робити.
— мав. Ми одружені. І коли через місяць розлучимося. Я зізнаюсь їй. І весь час буду вдячний тобі. 
— надіюсь, ти запросиш мене на весілля.
Шапаренко: обов'язково. Ти одна з найкращих жінок, яких я знав. 
Я не втрималась і розревілась. Боже, нехай в нього з цією дівчиною буде все гаразд.
— гей, ти чого?
— вибач, я не стрималась. Ти так прекрасно говориш. Цій дівчині дуже повезло.
— це мені повезло. Ходи сюди, — обняв мене, а я його у відповідь. І ще більше розплакалася. — все заспокійся. Знав би, твою реакцію не говорив б. — саме в його обіймах я почувалася у безпеці. 
— якби ти мені цього не сказав, то б ти зустрівся знову зі шваброю. 
— я сумую за нею.
— вона теж сумує за тобою. Давно я нею нікого не лупцювала. — Микола засміявся і в кабінет зайшов Владік.
— Ось твій проєкт, який здати потрібно завтра. — поставив мені на стіл Влад папку. Велику папку. 
— завтра? — вилізла я з обійм Шкарпетки і бачила пустий аркуш у папці. Владік кивнув головою.
— до якої години?
— третьої години обіду.
— в мене є 24 години. 
— тобі допомогти? — запитав Микола. 
— ти хочеш мені допомогти зробити проєкт, будинок дівчини, яка хоче все в рожевих тонах.
— ми зможемо зробити її будинок Барбі. — Якось радісно сказав Микола. 
— наш будинок з дівчатами, ти не називаєш Барбі.
— ваш будинок неймовірний. Він тільки ззовні рожевий. Але це неймовірно. Я ніколи не міг подумати, що рожевий будинок буде таким. А в середині видніється неймовірний стиль. І відчувається ваша енергетика.
— але нам потрібно весь рожевий будинок. І всередині і зовні. Але зовнішньою стороною займаються архітектори. Влад! — покликала я з коридору напарника. 
— так, слухаю 
— принеси мені зовнішній вид цього проєкту. — наказала я
— зараз, — хлопець пішов і в лічені хвилини повернувся.
— ну що розпочнемо нашу роботу, — сказав Микола.
— розпочнемо. — і ми приготувалися до великої плідної роботи. Попрацювавши до десятої вечора я відправила Шапаренка додому, щоб він поспав, а сама продовжила працювати. І через годину приїхали дівчата з НЕ пустими руками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍