Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

про змішувальний глечик, кожному говорив приємне. Пили багато. Пізніше хтось запропонував грати. Кидали чотири кубики з слонової кості. Деметрієві Лівану спала на думку вигадка. Десь у нього мали зберегтися гебрейські кості з часів його дитинства, незвичайні, з одною віссю, верхня частина якої правила за ручку, так що кость можна було крутити як дзиґу, Йосиф знав такі кості. Почали шукати, знайшли. Кості були грубі, примітивні, вони крутилися кумедним способом. Грали із задоволенням. Не по великій, але для Йосифа ставки були страшні. Він зітхнув, коли перші три кості випали вдало.

Було чотири кості. На кожній стояли літери Гамель, Ге, Нун, Шін. Шін була найгірша, Нун найкраща літера. Строго віруючі юдеї суворо забороняли цю гру, вони доводили, що літера Шін являє собою старий образ бога Сатурна, літера Нун — образ богині Нога-Істар, яка у римлян зветься Венерою. Кості, після того, як кожен закручував свою, кидали знову всі на середину, кожен із гравців міг вибрати поміж них яку хоче дзиґу. Йосифові протягом гри дуже часто випадала щаслива літера Нун. Раптом його гостре око помітило, що це одна певна кость при кожному обертанні дає літеру Нун; причина була та, що один ріжок цієї кості був майже непомітно надбитий.

Як тільки Йосиф помітив це, його кинуло в холод. Коли й інші помітять, що він має кость із надбитим ріжком, якою він так багато разів викидав Нун, то хіба тоді увесь результат сьогоднішнього вечора, прихильність великого чоловіка не опиняться під загрозою? Він був дуже обережний, зменшив свій виграш. Того, що залишилося в нього, було досить, щоб він міг жити далі в Римі без скнарості.

— Я буду дуже нескромним, пане Деметрій, — спитав він, коли гра закінчилася, — якщо попрошу вас подарувати мені цю кость на пам’ять?

Актор засміявся. Мовчки видряпав він на одній із костей початкові літери свого імені.

— Коли ми поїдемо до трьох невинних? — спитав він Йосифа.

— Через п’ять днів, — запропонував Йосиф нерішуче.

— Післязавтра, — сказав актор.

На цегельні Деметрія Лібана прийняли чудово. Дзвінко віддала варта «Першому акторові епохи» таку пошану, яку належить віддавати людям найвищих рангів. Наглядачі, сторожа юрбилися біля воріт, вітаючи простягали вони праву руку з випрямленою долонею. З усіх боків кричали:

— Привіт, Деметрію Лібан!

Небо було променисте, глина, зігнуті примусові робітники мали менш безрадісний вигляд, всюди між їхнім монотонним, одноманітним співом звучав славнозвісний куплет: «Хто тут пан, хто платить за оливу?» Обіч актора зніяковіло йшов Йосиф. Майже дужче, ніж радощі тисяч у театрі, вразило його видовище вшанування Деметрія Лібана навіть у цьому місці глибокого нещастя.

Але в підземному, вогко-холодному приміщенні враз зникли святкові фарби, якими забарвлена була сьогодні цегельня. Високі, вузькі вікна, сморід, монотонний спів. Троє сиділи, скорчившись, як тоді, висхлі, з приписаними залізними кільцями на ногах, з випаленим Е на черепі, скуйовджені бороди гротескно стирчали на напівобстриженій голові.

Йосиф намагався викликати їх на розмову. З такою ж, як і в останній раз, любовною турботою витягував він із них слова нещастя, безнадійної покори.

Актор, трохи схвильований, жадібно слухав. Він не відводив очей від старців, як вони, знеможено, переривчасто, вимовляли гортанно й клекотливо гіркі слова, і кадики їхні важко випиналися при тому. Жадібно вбирали його вуха їхнє грубе, обрубане бурмотіння. Він би охоче заходив туди й сюди, але це було важко у тісному, низькому приміщенні, отже він стояв нерухомо на своєму місці, зворушений. Його бистра фантазія бачила, як ці чоловіки високо піднялися, в білих убраннях, урочисті в Кам’яній палаті храму, провісники закону в Ізраїлі. В нього потекли сльози, він не витирав їх, вони котилися по його злегка одутлих щоках. Він стояв дивно напружений, без жодного руху, потім, зі зціпленими зубами, зовсім помалу, підняв руку, пальці якої унизані були обручками, і дуже розірвав своє убрання, як це роблять юдеї на знак великої жалоби. Потім він скорчився внизу біля трьох нещасних, зовсім близько притиснувся до їхнього смердючого дрантя, так, що їхнє негарне дихання потрапляло йому прямо в лице, й їхні брудні бороди лоскотали йому шкіру. І він почав говорити з ними по-арамейському: розмовляв він по-арамейському запинаючись, з трудом добираючи слова, бо мав мало практики. Але це були слова, які вони розуміли, які краще були їм до душі, більше відповідали їхньому становищу, ніж слова Йосифа, слова участі в їхніх маленьких, нужденних буднях, дуже людяні слова, і вони плакали, і вони благословляли його, коли він ішов.

Довгу частину подорожі назад Деметрій Лібан залишався мовчазним, потім він почав уголос висловлювати свої міркування. Що таке пафос колишніх нещасть, палаючого Геракла, поваленого Агамемнона проти лиха цих трьох, лиха, що повзе помалу, потроху жере шкіру та серце? Який безкінечний, лихий шлях, доки ці великі в Сіоні, що далі несли факел учення, так отупіють і занепадуть, що стануть трьома паками Нічого.

Прибувши до міста, біля воріт Тибура, прощаючись із Йосифом, він сказав ще:

— Знаєте, що найжахливіше? Не те, що вони кажуть, а той дивний спосіб, яким вони хитають свої тіла вперед і назад, увесь час однаково, одноманітно. Так можуть робити тільки люди, що постійно сидять скорчившись на підлозі і довго перебувають у темряві. Слова можуть брехати, але ці рухи жахливо правдиві. Я мушу над цим поміркувати. Тут є можливість для сильного впливу.

Цієї ночі Йосиф не міг спати, а сидів у своїй кімнаті та писав меморандум про трьох невинних. Олива в його лампі вигоріла, гніт став короткий, він налив оливи, змінив ґніт і писав далі. Він писав дуже мало про справу Цезарії, більше про нещастя трьох старців, дуже багато про справедливість. «Справедливість, — писав він, — вважалася у юдеїв від найстаріших часів за найпершу чесноту. Вони можуть витримувати нужду й пригноблення, але не неправду, вони вітають кожного, навіть свого гнобителя, коли він відновлює справедливість. «Правда рине як многоводний потік, — сказав один їхній пророк, — а справедливість як ніколи невисихаючий струмок». «Тоді настане золотий час, — сказав другий, — коли й у пустелі житиме правда». Йосиф палав. Мудрість старих запалював він у своєму власному вогні. Він сидів і писав. Вогонь його лампи блякнув — він писав. Від воріт долітав грюкіт важких возів, яким удень заборонено їздити вулицями — він не зважав на це, писав і обточував свій нарис.

Через три дні після того скороход Деметрія Лібана приніс Йосифові листа, в якому актор повідомляв його коротко й сухо, щоб він був готовий післязавтра о десятій годині відвідати в товаристві актора цезареву