Читати книгу - "Зачароване життя"

зникла. Він частенько поглядав на вчителя, щоб вловити момент, аби перекласти ручку у ліву руку, як йому було зручно. Звичка коситися на вчителів, вироблена у попередніх школах, і тепер нікуди не зникла. Коли містер Сондерс дивився на нього, Кет повільно писав правою рукою, але, щойно вчитель відвертався, перекладав в ліву руку й надолужував пропущене. Найважче було не поставити пляму лівою рукою, тому він постійно повертав зошит туди-сюди, але робив це досить вправно. Щоразу, коли йому здавалося, що містер Сондерс дивиться в його бік, він майстерно повертав зошит на праву руку. За півгодини вчитель, не повертаючись, наказав Ґвендолен припинити переливати чорнило й виконувати вправи з арифметики. Потім, знову не повертаючись, звернувся до Кета:

— Еріку, що ти робиш?

— Пишу есей про короля Канута, — невинно відповів Кет.

Містер Сондерс рвучко повернувся, але зошит лежав правильно, а ручка була у правій руці Кета.

— Якою рукою ти писав? — запитав учитель.

Кет звик до таких запитань. Він підняв свою праву руку, у якій була ручка.

— Мені здалося, ти пишеш обома руками, — сказав містер Сондерс, підійшов ближче й глянув на списану Кетом сторінку. — То ти й справді писав обома руками!

— Це майже непомітно, — жалісно відповів Кет.

— Помітно, але не дуже, — погодився містер Сондерс. — Тобі подобається писати обома руками? Чи є інша причина?

— Ні, не подобається, — схилив голову Кет. — Але я шульга.

Після цих слів, відбулося те, чого так боявся Кет: містер Сондерс неабияк розлютився. Його обличчя стало бордовим. Він так сильно вдарив своєю великою долонею з вузлуватими пальцями по парті Кета, що той аж підстрибнув. Чорнильниця, яка спокійнісінько стояла на столі, також підстрибнула і хлюпнула чорнилом на велику долоню містера Сондерса та есей Кета.

— То ти шульга! — проревів він. — Тоді скажи мені, чому ти не пишеш лівою рукою?

— Мене карають, якщо я пишу лівою, — пробелькотів Кет, переполоханий та вельми здивований тим, що накричав на нього містер Сондерс.

— Тоді цих людей треба зв’язати й підсмажити! — прогарчав містер Сондерс. — Хоч би ким вони були! Ти себе мучиш хлопче!!! Якщо я знову побачу, що ти пишеш правою рукою, ти матимеш серйозні неприємності! Зрозумів?

— Зрозумів, — у все ще схвильованому голосі Кета чулося полегшення. Він із жалем дивився на свій захляпаний чорнилом есей, і у глибині душі сподівався, що містер Сондерс скористається кількома заклинаннями, щоб плями щезли. Але містер Сондерс всього лиш видер із зошита заплямлену сторінку.

— Тепер зроби це як годиться! — сказав він, із виляском закривши зошит перед очима Кета.

Кет усе ще писав есей, коли до класу увійшла Мері з тацею у руках. На таці було чотири склянки молока, тарілка з печивом та філіжанка кави для містера Сондерса. Після перекусу містер Сондерс відпустив з уроків Кета і Ґвендолен.

— Це не тому, що ви добре попрацювали вранці, — сказав він. — Вам необхідно трохи пройтися та подихати свіжим повітрям.

Коли вони виходили з класу, вчитель повернувся до Роджера та Джулії.

— Тепер ми трохи почаклуємо, — сказав він. — Сподіваюся, що цього ви не забули за час канікул?

Ґвендолен зупинилася у дверях і глянула на вчителя.

— Ні, я звертаюся не до вас, — сказав їй містер Сондерс. — Вам я вже все сказав.

Ґвендолен крутнулася й кинулася геть через занедбану ігрову кімнату в коридор. Кет біг за сестрою щодуху, але так і не зміг її наздогнати аж до широких закручених мармурових сходів, освітлених лагідними променями сонця з-під купола даху.

— Ми заблукали! — сказав Кет, відсапуючись.

— Ні, я знаю, де ми, — сердито відповіла Ґвендолен. — Я хочу зустрітися з Крестомансі. Чому отим гладким дітлахам можна вивчати відьмацьку науку, а мені ні? Я вдвічі обдарованіша за них, адже вони лише удвох змогли підняти глечик з какао. Тож я хочу поговорити з Крестомансі.

Їм пощастило: маг якраз ішов уздовж галереї з іншого боку сходів, одразу за покрученою мармуровою балюстрадою. Тепер на ньому був не імператорський халат, а костюм жовтаво-коричневого кольору, в якому він ще елегантніший вигляд (о, це можливо!). Судячи з виразу його обличчя, думками він витав за сотні миль звідси. Ґвендолен оббігла мармурові сходи і зупинилася перед ним. Крестомансі подивився на неї своїм затуманеним поглядом, а потім перевів погляд на Кета.

— Хтось із вас хоче поговорити зі мною?

— Так, я, — відповіла Ґвендолен. — Я хочу, аби ви змусили містера Сондерса викладати мені уроки магії.

— Але я не можу цього зробити, — неуважно промовив Крестомансі. — Пробач мені, але я справді не можу.

Ґвендолен тупнула ногою. Але ні очікуваного гучного звуку удару об мармурову підлогу, ні відлуння не було, зате було чути її репет:

— Але чому? Ви повинні, повинні, повинні!

Крестомансі подивився на неї пильним, здивованим поглядом, так ніби вперше побачив.

— Ти, здається, розгнівана, — сказав він. — Але на жаль, нічого не зміниш. Я сказав Майклові Сондерсу, що він аж ніяк не зобов’язаний навчати чаклунства вас обох.

— Ви так йому сказали? Але чому? — вигукнула Ґвенлолен.

— Бо ви хибно використовували ці знання, — сказав Крестомансі таким тоном, ніби це було цілком очевидно. — Але через рік я, можливо, перегляну свою заборону, якщо ви не втратите інтересу до навчання.

Він лагідно усміхнувся Ґвендолен, вочевидь сподіваючись, що вона буде задоволена його відповіддю, й замріяно почав спускатися мармуровими сходами. Зі злості Ґвендолен копнула мармурову балюстраду, забила собі ногу і розгнівалася ще більше. З болю вона застрибала й затанцювала на сходах, навіть погрозила Крестомансі кулаком.

— Ну заждіть! Я вам ще покажу! — заверещала вона.

Але Крестомансі вже зник за поворотом,і напевно, її не чув, адже навіть найголосніший крик Ґвендолен лунав тут приглушено. Кет був ошелешений. Що ж у цьому замку відбувається? Він подивився вгору на купол, крізь який проникало світло, й подумав, що зойки Ґвендолен повинні лунати, як крики чортів. Натомість вони пролунали тонким, тихим писком. Поки дівчина заспокоювалася, Кет приклав пальці до рота й свиснув так гучно, як тільки умів. Та замість гучного свисту пролунав дивний звук, схожий на рипіння чобота. Але цього виявилося достатньо, щоб із дверей галереї виглянула стара леді в мереживних рукавичках.

— От галаслива малеча! — сказала вона. — Якщо вам хочеться верещати та свистіти, то спускайтеся вниз і робіть це деінде.

— Забираймося звідси! — грубо кинула Ґвендолен, звертаючись до Кета, й обоє побігли у звичну для них частину замку.

Трохи поблукавши, вони надибали двері, і вийшли в сад…

— Давай-но тут усе оглянемо, — запропонував Кет.

Ґвендолен стенула плечима і байдуже пішла стежкою. Пройшовши крізь кущі рододендронів, вони вийшли на широку галявину, оточену кедрами. Вона тягнулася вздовж усієї нової частини замку. З протилежного боку від неї Кет помітив високий, напечений сонцем, старий мур, над яким нависали дерева. Це, вочевидь, були руїни ще давнішого замку. Кет, тягнучи за собою Ґвендолен, швидко побіг до нього повз високі вікна новішого замку. Та на півдорозі вона раптом зупинилася і стояла, колупаючи зелену траву носаком свого черевика.

— Гм, — сказала вона. — Ти думаєш, це рештки стародавнього замку?

— Думаю, так, — відповів Кет. — Ходімо туди, я хочу дослідити ці