Читати книгу - "Зачароване життя"

227
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 49
Перейти на сторінку:
руїни.

Проте перший мур, до якого вони підійшли, був низеньким, з дверима, які вели у гарно спроектований парк. Широкі доріжки з гравію мережилися поміж стінами живоплоту. Тиси, обстрижені у формі пірамід, немов перегукувалися з жовтими квітами, що росли повсюди.

— Як тут нудно, — сказав Кет і пішов до муру, який стояв оддалік.

За дверима муру був чудовий сад з живоплотами фруктових дерев, гілля яких схилялися на звивисті доріжки, вкриті гравієм. На яблунях висіли великі ароматні яблука. Та пам’ятаючи нещодавню розмову з Крестомансі про крадіжку яблук, Кет не наважувався зірвати бодай одне, а от Ґвендолен зірвала велике червоне яблуко сорту Ворсестер і вгризлася в нього. У цю ж мить невідь звідки з’явився садівник і з докором нагадав їм, що красти яблука тут заборонено.

Ґвендолен кинула яблуко на землю.

— То їжте його самі. До речі, воно червиве.

Вони пішли далі, а садівник залишився стояти, сердито дивлячись на надкушене яблуко. Трохи далі руїни закінчувалися і діти набрели на басейн із золотими рибками, а звідти потрапили у трояндовий сад. Ґвендолен задля експерименту зірвала троянду, та відразу ж з’явився садівник і шанобливо пояснив, що зривати троянди не можна. Тож Ґвендолен кинула її під ноги, як щойно яблуко.

Кет глянув через плече й побачив, що руїни опинилися тепер позаду них. Він хотів наблизитися до них, але безуспішно. Лише перед ланчем, звернувши на круту стежку між двома мурами, він наштовхнувся на них. Тепер руїни височіли над його головою. Кет зрадів і почав дертися крутою стежкою вгору. Цей мур, напечений полуденним сонцем, був значно вищий, аніж більшість будівель довкола, а на його вершині росли дерева. Підійшовши ближче, Кет побачив у мурі стрімкі кам’яні сходи, більше схожі на кам’яну драбину, ніж на сходи. Вони були такі давні, що ротики й жовтофіоль проросли крізь камінь, а біля підніжжя сходів посходили рожеві алтеї. Щоб поставити ногу на першу сходинку, Кетові довелося відгорнути рукою високу червону мальву. Та не встиг він це зробити, як крутою стежкою, засапавшись, до них підбіг ще один садівник.

— Туди йти не можна! Там розташований сад Крестомансі!

— А чому нам не дозволено туди йти? — розчаровано запитав Кет.

— Тому що не дозволено!

Повільно й неохоче Кет відступив назад. Садівник стояв біля сходів, поки вони йшли геть.

— Набридло, — сказав Кет.

— Я стомилася від заборон Крестомансі, — сказала Ґвендолен. — Час його провчити.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Кет.

— Зачекай, і ти все побачиш, — сказала Ґвендолен, зціпивши зуби у своєму найбурхливішому гніві.

5

Ґвендолен так і не розповіла Кетові, щó вона хоче зробити. Кет занудьгував.

Після ситного ланчу з вареної баранини та картоплі, вони продовжили навчання. Після уроків Ґвендолен кудись побігла, заборонивши Кетові йти за нею. Тому Кет тинявся замком без діла.

— Ти не хочеш піти з нами погратися? — запитав Роджер.

Кет подивився на нього й зрозумів, що той запрошує його з чемності.

— Ні… дякую, — відповів він так само чемно.

Йому довелося наодинці блукати садами. Недалеко був парк, у якому росли кінські каштани. На жаль, ще недозрілі. Розчаровано оглядаючи одне з них, поміж віт Кет побачив непомітний будиночок. Цікаво — цікаво… Він вже було видерся на нього, але раптом зверху почув знайомі голоси й побачив спідницю Джулії, що розвіювалася від вітру. Шкода. Він не знайшов би там собі прихистку, бо це була хатинка Джулії та Роджера, й вони саме там відпочивали. Кет пішов геть. На галявині він побачив Ґвендолен — вона стояла навкарачки під кедром і копала ямку.

— Що ти робиш? — запитав Кет.

— Йди звідси, — рубонула вона.

Без сумніву, Ґвендолен затіяла якісь чари аби провчити Крестомансі, але зараз розпитувати її про це було марною справою. Кету не залишалося нічого іншого, ніж чекати. Він пережив ще один жахливий обід, а потім нескінченно довгий вечір. Після обіду Ґвендолен замкнулась у своїй кімнаті й не пускала Кета до себе.

Наступного ранку, підійшовши до одного з трьох вікон у своїй кімнаті, Кет побачив знищену галявину й одразу зрозумів, що це натворила Ґвендолен. Ще вчора ідеальна галявина кольору зеленого оксамиту, зараз була помережана величезною кількістю кротячих нір і ходів. Куди сягало око, височіли невеличкі зелені горбочки, маленькі купки сирої землі й довгі зелені смужки виритої трави. Схоже, тут цілу ніч працювала ціла армія кротів. Мабуть, з десять садівників мовчки дивились на цю картину й розгублено чухали потилиці. Кет одягнувся й побіг униз до кімнати Ґвендолен. Він застав її біля вікна, у розцяцькованій нічній сорочці, з виразом гордості та задоволення на обличчі.

— Глянь! — сказала вона Кету. — Чудово, правда? Акри зіпсованої галявини. Я вчора кілька годин згаяла, аби переконатися, що весь моріжок такий. Це змусить Крестомансі задуматися!

Кет не сумнівався, що так і буде. Він не міг зрозуміти, як можна було перемістити таку величезну кількість торфу, але підозрював, що це було досить важко. Йому здавалося, Ґвендолен може потрапити у скрутне становище через цю витівку. А зараз уявіть собі його подив, коли ніхто з жителів замку жодним словом не згадав про зіпсовану галявину. Евфімія прийшла за хвилину, але тільки щоб підігнати їх до сніданку:

— Ви обоє знову запізнитеся на сніданок.

Роджер і Джулія не випустили й пари з вуст. Вони мовчки взяли мармелад та ніж, який їм передав Кет, і єдине, що сказала Джулія, були слова вибачення, коли ніж вислизнув з її рук і впав на підлогу. Піднімаючи його, вона, засоромившись, мовила:

— Пробач!

На уроках містер Сондерс також говорив лише те, що стосувалося навчання. Кетові навіть здалося, що ніхто не зрозумів, що то Ґвендолен спричинила ці катаклізми. Вони, либонь, не мають уявлення, яка вона сильна чаклунка.

Того дня після ланчу уроків не було. Щосереди по обіді діти завжди мали вихідний — так пояснив містер Сондерс. За час ланчу всі кротячі купки зникли й галявина знову була схожа на розстелений оксамит.

— Я не можу повірити своїм очам, — прошепотіла Ґвендолен Кету. — Це, либонь, ілюзія. Вони хочуть мене принизити.

Після ланчу Кет та Ґвендолен вирішили вийти на подвір’я і поглянути на все зблизька. Вони йшли дуже обережно, адже під одним із кедрів, зручно вмостившись у кріслі, читав книжку містер Сондерс. Схоже, книжка у жовтій палітурці йому надзвичайно подобалася.

Ґвендолен вийшла посеред галявини й вдала, що милується замком. Потім схилилася, буцімто зав’язувала шнурівки на черевиках, і проткнула ґрунт пальцями.

— Нічого не розумію, — сказала вона. Як чарівниця, вона розуміла, що гладенька поверхня землі не ілюзія. — Моріжок справді бездоганний. Як вони це зробили?

— Мабуть, поки ми займалися, поклали зверху новий ґрунт, — припустив Кет.

— Ні, тоді б нова поверхня була у вигляді квадратів, а ця суцільна.

У цей час їх несподівано покликав містер Сондерс. Кет глянув на Ґвендолен. На якусь хвилю йому здалося, що вона сильно налякана. Та це було скоріше миттєве зворушення, бо уже за мить вона впевненим та невимушеним кроком підходила до шезлонга, у якому відпочивав їхній учитель. Визираючи з-за плеча

1 ... 11 12 13 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачароване життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зачароване життя"