Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

не даєте людині нової практичної інформації та досвіду.

3. Коли щось конкретизуєте та описуєте дії, пам’ятайте, що кожен елемент оповіді повинен працювати лише на головну думку, а не бути красивою декорацією.

4. Якщо через текст розповідаєте про почуття та реакції людини, транслюйте їх, а не оцінюйте. Наприклад: «Людина, почувши питання, потерла лице рукою» — це трансляція. А якщо сказати: «Почувши питання, людина нервово потерла лице, ніби воно засвербіло від цих слів» — це буде оцінка.

5. Об’єктивність і гуманізм — принципи журналістики. Але вони добре працюють і в житті, якщо хочете досягти глибин і побачити людину справжньою. Право засуджувати мають тільки професійні інстанції, завдання автора — зрозуміти, навіть тоді, коли це вкрай складно.

Шукати відповідь на друге питання «Як не боятися порожнього аркуша?» стає значно простіше, якщо знайшли відповідь на перше. Отже, тепер не так страшно, бо теоретично ми вже знаємо, яку історію хотіли б розповісти, а також маємо, з чого її конструювати [17].

Під час роботи з матеріалом також можна знайти відповідь і на третє питання «Кому це взагалі потрібно?». Якщо прочитати це запитання кілька разів, можна розгледіти невпевненість у собі. Вона, своєю чергою, також частково виникає через сумнівність аргументів, що підібрані для історії. Що є джерелами оповіді? Наукові чи історичні факти? Результати досліджень і соціологічні дані? Особистий досвід? Якщо обрати струнку аргументацію, простіше впевнитися в тому, що історія потрібна. Люди люблять дізнаватися щось нове й ділитися такими знаннями. То чому б не скористатися цим у своїй роботі?

«Тепер мій герой не повинен помирати»

Історія Євгенія Стасіневича

Євгеній Стасіневич — літературний критик, тексти та інтерв’ю якого викликають палкі дискусії не лише в літературному світі, а й у всьому культурному середовищі загалом. Крім того, він виступає з лекціями про письменників і великі мистецькі тренди, створює подкасти й телевізійні передачі. У 2016 році Женя зробив камінг-аут, розповівши в кількох текстах, що є алкоголіком і проходив лікування в реабілітаційному центрі.

Зі Стасіневичем цікаво говорити про історії, адже він має широке й досить критичне бачення того, що є «високою» літературою, а що нею не є. «Радісно погоджуюсь і з такою думкою: будь-яка книжка, що змушує читача бодай на годину випасти з часто тяжкої реальності, автоматично може вважатися доброю»{33}.

На думку Євгенія,

хороша історія сьогодні має бути не про вічне, а про актуальне: не «на віки віків», а «тут і зараз». Звісно, за нею має відчуватися дух часу й великі світоглядні й суспільні тренди, але її сила — у самодостатності: цікаво і важливо саме те, що вона оповідає, а не те, що десь за рамкою виказує себе непевним смисловим мерехтінням.

Ми говоримо про його особисту історію — якою вона була та як змінюється з часом.

* * *

Історія, яку я з легким серцем зможу назвати хорошою, — вона не про загальні гуманістичні цінності, а про те непросте й заплутане, що є в кожному, але гостро проявляється лише в певних специфічних обставинах. Для кожного своїх. Тобто вона не про Людей з великої літери, а про людей, які право так називатися підтверджують навіть найдрібнішими щохвилинними рішеннями і діями. Або не підтверджують. Словом, ця історія про максимально живих людей. Які не є класичними героями — і тим цікаві.

Виходить, що це історія про мене.

Травми та міцний пролетаріат

Мої перші спогади травматичні. Пам’ятаю, як схопився за мамину гарячу плойку, це було десь роки у два. Мама її повісила на дверях. Далі — вереск, кроки дорослих. Шрамів не лишилося. Наступний спогад уже років у п’ять-шість: удома нікого не було, тож я вирішив, що можна поекспериментувати. Узяв усі ліки, що були у квартирі, злив і покришив їх в одну склянку, туди ж долив спиртову настоянку, а потім вирішив це підпалити: хотів відчути запах сірників. Звісно, оте все запалало, у мене стався шок, паніка, та я все погасив під краном, ніхто не дізнався.

Моє дитинство минало у спальному районі, на Борщагівці, школа-двір-другани. Багато часу також провів на Донбасі, у Горлівці, звідти мама. Там живе дещо специфічна публіка — сказати б, міцний пролетаріат: більшість так чи інак пов’язана із шахтами чи хімпромисловістю, усі з характером. Там я бачив куди більше відвертих людей, ніж тут. У них завжди було менше бажання щось із себе вдавати, натягувати маски. Навіть малосимпатичні речі там вирізнялися масштабом: сварки, бійки, випивання, обкладання віртуозним матом. Я не думаю, що це погане оточення для хлопчика, ні. Але воно було не таке, як у Києві. Там було гостріше, небезпечніше. Екзистенція відчувалась оголеніше. Тепер я можу це оцінити і бути вдячним за таке дитинство.

Сім’я в мене цілком нормальна, повна: мама в минулому бухгалтерка, тато — аудитор. Ніяких особливих негараздів ми не мали, хоча й зайвих грошей не водилося. У Горлівці мною займалися бабусі, їх було три, і вони мене ну просто страшенно любили. А самі майже все життя були без чоловіків. Я цю «любов із характером» відчував, мені не потрібно було докладати якихось надзусиль, аби бути в центрі уваги. Тим паче, я ще й менша дитина: у мене є старший на п’ять років брат. І працювати почав досить пізно, аж після університету; під час навчання жив удома, а не в гуртожитку — туди їздив хіба веселитися. Тож моя історія не про загартований від дитинства характер і міцний стрижень, який шліфувався роками нужди.

Мене виховували жінки, я добре засвоїв те, що називають «жіночими чеснотами»: чутливість, ніжність, емпатія. Це я точно успадкував від бабусь, хоч вони й мали геть непрості характери: шахтарка, буфетниця, працівниця палацу одружень. Я схильний підвищено все переживати, болісно пропускати крізь себе, безкінечно сумніватися, ставити себе на місце інших. Моє дитинство — це великою мірою історія про неприйняття себе, про поганий контакт із собою. Через невпевненість і фактично компульсивну тривожність, яку рано в собі розгледів, я почав пнутися в усі ті компанії, вибиватися в лідери. Вочевидь, аби не лишатися наодинці із собою. У Горлівці і на Борщазі брав на себе роль затійника, двигуна-фантазера, хоча не завжди й хотів. Воно і зрозуміло: що дискомфортніше всередині, то галасливіше назовні. Намагаєшся веселощами вибити страхи.

Насправді жити хотілося краще. Навіть попри те, що батьки наприкінці 90-х працювали на державній службі, у Нацбанку. Хотілося кращих