Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

речей, аби відеомагнітофон з’явився раніше, хотілося інших — яскравіших, рідкісніших — солодощів. Бо навколо, звісно, були підлітки, яким привозили з-за кордону круті кросівки, джинси, куртки, потім ігрові приставки. То було життя з якимись постійно незакритими потребами. З відчуттям консюмеристського голоду.

Здається, я досі не нажив та не напрацював собі ту міць і характер, які мені були і є потрібні. Не вистачало, як зараз бачу, правильної соціалізації, але й вчасної сепарації від батьків теж. Імовірно, через це в дорослому віці мене потягнуло в алкоголь: упевненість і ефемерний спокій добиралися хімречовиною. Мені бракувало зрощеного самим у собі — а чи мудрими наставниками — стрижня, якихось суто чоловічих реакцій на світ. Тепер на це треба куди більше часу.

Внутрішня нестабільність

Думаю, моя внутрішня тривожність хімічного походження. Є ті, у кого від народження рівень дофаміну в організмі занижений. Зазвичай такі люди починають шукати його джерело ззовні: спорт, гра на автоматах, секс, екстрим, наркотики. Алкоголь. І в людей з браком дофаміну може розвиватися компульсивно-обсесивний розлад. Тобто тривожність зростає через те, що тобі недобре всередині, чогось відчутно бракує (головно — радості та спокою), і ти хочеш перекрити цю невротичність певними, постійно повторюваними ритуалами: смикаєш вимикачі, безкінечно поправляєш штори, килимові доріжки, складаєш речі як під лінійку. І з роками воно інтенсифікується. Це дуже зрозумілий механізм боротьби з дискомфортом, простий та поширений. І неефективний.

Тривожність нікуди не ділася, вона до сих пір зі мною. Але нині я вже маю інструменти, що допомагають у роботі з нею: від медитацій і довгих прогулянок до правильного тайм-менеджменту і притомного режиму дня. Плюс — я намагаюся чесно відчувати власні межі. Ось цього дуже хочеться, але зараз не витягну; а це не моя компетенція, треба відмовити; а під ось це можу знайти час лише за умови, що відріжу його від сну. І тоді — ні.

Хоча фантазерство теж нікуди не поділося. Я часто погоджуюся на участь у проектах, які, якщо тверезо подумати, мені в цей конкретний момент не по зубах. Усвідомлюю всю ситуацію у процесі: я вже злітаю, обабіч починає все миготіти від швидкості руху, підступає нудота, тахікардія, тремор. Але вибір зроблено.

Одна справа — писати тексти та читати лекції (і це мої базові, наріжні для самоідентифікації види діяльності), де механіка процесів тобі вже більш-менш зрозуміла, а інша — робити щось реально невідоме й масштабне. Типу стати ведучим телевізійної програми, викладати семестр у ліцеї, зайти на територію сценаристики й кураторства. Здається, я беруся за таке, щоби форсовано зміцнішати й добудувати себе. Прискорено визріти, намацуючи та загострюючи той стрижень, якого мені часто бракувало. У цьому є інфантилізм, так: я далеко не завжди вчасно усвідомлюю рівень відповідальності. Але я приймаю цей виклик — і дороблюю проект на відповідному рівні. Часто — значно вищому, ніж міг подумати. Тобто я залишаюся романтиком, але цей романтизм дорослішає разом зі мною. Стає конструктивнішим, сподіваюся.

У мене все ще є мисленнєва звичка відрізати своє минуле після кожного важливого етапу. Школа закінчилася, пішов в університет — це вже я новий, народилася дитина — знову новий, знову чистий аркуш. Перестав пити — тим паче. Під час роботи з психологом зрозумів, що краще такої штуки не робити: у такий спосіб я себе ранішого знецінюю, не можу вибудувати тяглості. І скидаю відповідальність. Як наслідок, немає звідки брати знання про себе, нема точок опертя, позаяк я існую для себе лише в «новій» кондиції. Моя історія не може розмотатися в минуле. І це не ок.

Негероїчний герой

Перша історія, яку впізнаю в людях, — відчуття теплих сімей, належність до теплого родинного середовища. Я вже казав, що з нормальної родини, але в нас, як нині здається, не було яскраво вираженої любові. Вона не фонтанувала. Напевно, в юності відчував дискомфорт через це, хотів, аби мене любили більше. Тепер розумію: я це відчуття отримував рівно в тому обсязі, у якому мені його могли транслювати рідні, незважаючи на всю турбулентність і хаос дев’яностих. Вони давали стільки, скільки в них було.

До речі, це не аж так сильно переноситься на мистецтво: там люблю речі гостріші, вірю, що і безжальні темні історії можуть урешті бути терапевтичними.

А от у щоденному житті з роками дедалі більше ціную гармонійність, одразу помічаю, якщо людина з родини, де було багато любові. З того, як вона говорить, що розповідає про своїх близьких. Як комунікує зі світом. Хочу такого для своїх дітей.

Колись я чимало роздумував про стосунки, аналізував, які дівчата мені подобаються. Згодом на кількох (ну ок, на п’ятьох) яскравих прикладах зрозумів: мої жінки часто мали проблеми з батьком. Дівчата з теплих сімей мене цікавили куди менше: не вистачало якоїсь драми, напруження, внутрішніх розламів. Можливо, так відгукувалася сформована установка на тривожність: я такий і помічаю навколо й притягую схожих на себе людей. Хоча це пов’язано і з моделлю моєї сім’ї теж, певною мірою: тато в мене лагідний, добрий; мені не вистачало в його прикладі класичної маскулінності. Тобто я часто не відчував його поруч, не відчував як батька. Однак від нього я взяв хазяйновитість, любов до ідеального порядку, підвищене піклування про «своїх», а от риси «альфача» шукав деінде. Наприклад, в історії свого дядька, який теж хворів на алкоголізм. Від нього і загинув.

Думаю, набір моїх життєвих історій змінюється з часом. Колись я дуже любив про себе прибрехати. Ох, як любив. Пригадую, був період, коли часто заливав дівчатам, що я гей. Мене прям тягнуло в такі розмови, якось хотілося виділитись. Міг розповідати про свої вигадані смертельні хвороби, про надумані пацанячі пригоди. Фантазія сама заповнювала прогалини не надто яскравої біографії.

Нині я переглядаю ставлення до брехні: і брехні як інфантильності, і брехні як ресурсу фантазування. Раніше її сильно підігрівав алкоголізм, випивка провокувала неправду повсякчасно. Наразі тримаюся від цього подалі. Заточуюся бути свідомим справжнього себе та свого реального місця у світі. Хочеться собі дорівнювати.

Попри те що не люблю української літератури за романтизм (не як історичну епоху, а як етико-естетичну парадигму, що ніяк не може остаточно струхнявіти), за героя, що обов’язково повинен померти (бо ж «ідеальний герой — мертвий герой»), я все одно лишаюся романтиком. З тою відмінністю, що в моїх історіях — ну чи в моїй Історії — герой більше не повинен помирати. Та й бідкатися не хоче. У мене він вижив і зміг