Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

всі поїхали на вихідні. Жодної охоронної системи не помітив.　

Підвальне віконце в бічній стіні будинку виявилося незамкненим. Це був район, де багато хто досі не вважав за потрібне замикати все наглухо, вдома вони чи ні. Для Рейлі не було проблемою потрапити всередину. Коли він опинився в будинку, в темряві, його серце почало заспокоюватись. Він не міг по-справжньому ввімкнути світло. Що як вони попередили сусідів про від’їзд? Але, на щастя, тієї ночі яскраво сяяв місяць, і, коли очі звикли, Рейлі легко зорієнтувався. Він старанно тримався якнайдалі від вікон — а потім пішов нагору до спалень. На столі в головній спальні знайшов ноутбук. Цього разу Рейлі підготувався. За допомогою завантажувальної флешки він доволі легко проникнув у систему, порився там, а потім залишив будинок, вислизнувши тим самим шляхом, яким і прийшов.　

Якби він не отримував такого заряду енергії від зламування комп’ютерів, то не став би продовжувати. Але після того випадку були й інші. Рейлі доволі добре навчився влазити в чужі комп’ютери. Бачив особисту інформацію, але нічого не брав і не змінював. Ніколи не робив шкоди. Не залишав жодного сліду своєї присутності.　

Було помилкою розповісти Маркові, чим він займався. Якби тільки Марк не надіслав того дурнуватого повідомлення…　

Рейлі здригається, почувши, як його ім’я вигукують через систему оповіщення. Усі машинально обертаються до нього, а тоді відводять очі. Він збирає книжки й буденно простує до дверей. Але до болю соромиться. Відчуває, як злегка червоніє.　

Спускається на три прольоти сходів до кабінету, а на шкірі проступає піт. Його ніколи не викликали до кабінету. Він боїться, що це якось пов’язано з тими вторгненнями. Невже тут поліція? Десь були камери, а він проґавив? Може, хтось бачив, як він проникає до будинку, і впізнав його? Рейлі бореться з миттєвим бажанням схопити речі з шафки й утекти від усього цього, просто повернувшись додому й заховавшись у себе в спальні.　

Коли він дістається офісу, його накриває полегшення — Рейлі бачить, що на нього чекає мати. Ніякої поліції не видно.　

— У нас зустріч, — каже вона. — Збирай речі. Я зачекаю в машині на вулиці.　

Тривога знову зростає.　

Доки вони їдуть до адвокатської контори в центрі міста, у машині панує болісна тиша. Батько працює тут, у діловому центрі, він зустріне їх на місці. Рейлі дуже непокоїться тим, що скаже адвокат.　

Адвокатська контора його лякає. Він ніколи раніше в такій не бував. Контора розташована на горішньому поверсі офісної будівлі, з дверима із суцільного скла й елегантними меблями. Один погляд, і він розуміє, що це має коштувати батькам кругленької суми.　

Батько вже сидить у приймальні й майже не дивиться синові в очі. Рейлі сором’язливо сідає, чекаючи разом з батьками. Вони вдають, ніби читають примірники «Ньюйоркера», й очевидно, що їм ніяково перебувати тут. Рейлі навіть не бере журнал — просто втуплюється собі на ноги за відсутності телефона.　

Незабаром їх ведуть тихим коридором, устеленим килимом, до просторого кабінету з мальовничим річковим краєвидом за вікном. Адвокат за великим столом встає й тисне руки кожному з них. Рейлі знає, що в нього від хвилювання пітніють долоні. Рука в адвоката холодна. Рейлі миттєво відчуває неприязнь до Еміліо Ґалло, огрядного чоловіка, який дивиться на нього, змірюючи поглядом.　

— Отже. Розкажи мені, у чому справа, Рейлі, — починає Ґалло.　

Рейлі зиркає на матір — на батька звести очі не насмілюється. Він гадав, що всі розмови візьмуть на себе батьки, а сам він просто сидітиме з винуватим виглядом і робитиме те, що скажуть. Але мати не бажає дивитися на сина. Тож він розповідає адвокатові ту саму історію, що й батькам, страшенно боячись, що Ґалло бачить його наскрізь. Рейлі не хоче, щоб адвокат знав, до скількох будинків він удерся або якою мірою розуміється на комп’ютерах і на що здатен. Усе, що він насправді робив, це зламував комп’ютери, дивився, що там є, і йшов. Це правда. Він міг би зробити набагато більше.　

— Розумію, — каже Ґалло, коли він завершує. Пригладжує пальцями краватку. — Отже, тебе ніколи не ловили.　

— Ні, — відповідає Рейлі.　

— Це проникнення зі зломом на приватну територію, — завважує адвокат. — А зламування комп’ютерів — це ще гірше. У штаті Нью-Йорк такі злочини сприймають дуже серйозно. Тобі відомий розділ 156 Карного кодексу Нью-Йорку?　

Рейлі перелякано хитає головою.

— Так я й гадав. Дозволь просвітити тебе. — Ґалло нахиляється вперед і свердлить Рейлі очима. — Згідно з розділом 156, несанкціоноване використання комп’ютера — це злочин. Це коли ти отримуєш доступ до комп’ютера або використовуєш його без дозволу законного власника. Правопорушення класу А. За таке отримують штрафи чи навіть строки у в’язниці. Це ще найлегший варіант. І ти абсолютно впевнений, що не брав і не копіював чиїхось даних, нічого не видаляв і не змінював у чужих комп’ютерах? Бо це вже незаконне втручання, і за нього загрожує до п’ятнадцяти років за гратами.　

Рейлі глитає.　

— Ні, я лише дивився. Ось і все.　

— І надсилав листи. Це крадіжка особистості.　

— Крадіжка особистості? — різко перепитує батько.　

— Він писав листи з чужих акаунтів, — нагадує адвокат, — видаючи себе за тих людей.　

— Але ж хуліганські листи не є крадіжкою особистості, — каже батько, явно обурений.　

— Ну, ви ж не хочете ризикувати, еге ж? Люди не надто доброзичливо сприймають порушення їхньої приватності. — Адвокат зосереджує пронизливий погляд на Рейлі, який утискається в стілець. — І завжди є ймовірність цивільного позову. Це Америка, тут люди полюбляють судитися. І це може вийти дуже дорого.　

Настає довга моторошна пауза.　

Про це його батьки явно не подумали. Рейлі не подумав так точно.　

Нарешті мати каже:　

— Я гадала, він має перепросити в тих людей, можливо, відшкодувати збитки, але чоловік проти.　

— Ні, ваш чоловік має рацію. — Ґалло явно ошелешений. — Перепрошувати точно не слід. Це буде рівноцінно зізнанню в злочині або злочинах.　

Тоді мати питає:　

— А якби він надіслав їм листа, анонімного, з вибаченнями?　

— На біса йому це робити? — вражається батько.　

Адвокат хитає головою.　

— Пробачте, це милий жест, а я лише цинічний адвокат у кримінальних справах, але це була б велика дурість. Набагато краще, якщо ці люди взагалі не знатимуть, що він у них побував.　

Рейлі помічає, як червоніє мати від такого зауваження.　

— Розкажи мені більше про того хлопця, Марка, — каже Ґалло. — Хто він?　

— Шкільний друг.　

— Як багато він знає?　

— Лише те, що я проникнув у кілька будинків. І що лазив у комп’ютерах.　

— Є ймовірність, що він донесе на тебе?