Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

пішов близько п’ятої. Одразу поїхав додому. Я вже все це розповів поліції, коли повідомляв про її зникнення. У вечір п’ятниці сидів удома. У суботу теж був удома, зробив деяку роботу; у неділю їздив грати в гольф із друзями. — І знову нагадує: — Це все має бути у справі.　

— Ваша дружина мала родичів окрім вас? — питає детектив Мун.　

— Ні. Вона єдина дитина, а її батьки обоє померли. — Він ненадовго замовкає. — Можна й мені поставити запитання?　

— Звісно, — каже Вебб.　

— Ви маєте якусь ідею, що могло статися? Хто міг це зробити?　

— Ще ні, — говорить детектив, — але ми не зупинимося, доки не дізнаємось. Є ще щось, що ви можете нам розповісти?　

— Нічого такого на думку не спадає, — промовляє Роберт зі старанно незворушним обличчям.　

— Гаразд, — підсумовує Вебб. І, ніби поміркувавши, додає: — Ми хотіли б, щоб команда експертів приїхала й оглянула ваш будинок, якщо ви не проти.　

Різким голосом Роберт каже:　

— Ви два тижні ігноруєте моє занепокоєння, а тепер хочете обшукати дім? Можете взяти ордер.　

— Добре. Так і зробимо, — погоджується Вебб.　

Роберт встає. Двоє детективів підводяться й ідуть.　

Щойно простеживши, як вони від'їжджають, Роберт замикає парадні двері й швидко підіймається нагору, до свого кабінету. Сідає за стіл і висуває нижню шухляду. Усередині — стос конвертів з манільського паперу. Він знає, що під тими конвертами лежить одноразовий телефон його дружини, про який невідомо поліції. Мить він сидить, дивлячись на конверти зі страхом. Згадує листа в шухляді на кухні, якого отримав того ранку. Хтось був у нього вдома. Якийсь підліток нишпорив у нього в столі. І, певно, бачив мобільний, адже одного дня, коли Роберт висунув шухляду, той лежав просто поверх конвертів. Від подиву він тоді здригнувся на стільці. Знав, що поклав телефон під конверти. Але тепер зрозуміло. Той шмаркач бачив мобільний і перемістив його. А наразі поліція збирається обшукати його будинок. Слід позбутися телефона.　

Є невеликий запас часу, перш ніж вони прийдуть з ордером.　

Але скільки саме часу?　

Він тягнеться по телефон під конвертами, раптом злякавшись, що його там взагалі не виявиться. Але відчуває в руці гладеньку поверхню й дістає його. Дивиться на нього, на цей пристрій, що завдав йому такого болю.　

Роберт засуває шухляду й ховає мобільний до кишені. Виглядає у вікно — вулиця внизу безлюдна. Коли розійдеться новина, що знайшли тіло Аманди, на поріг злетяться репортери — і тоді йому нізащо не виплутатись. Треба діяти швидко. Він перевдягається в джинси й футболку, поспішає вниз, хапає куртку та ключі біля вхідних дверей, аж раптом зупиняється, ледь не встигнувши їх відчинити. Що як хтось його побачить? І згодом детективи дізнаються, що він вибіг з дому одразу після їхнього від’їзду?　

Хвилину Роберт стоїть нерухомо, розмірковуючи. Вони обшукають усі закапелки. Не можна ховати телефон удома. Які є варіанти? Він іде вглиб будинку й крізь двері кухні виглядає на заднє подвір’я. Це дуже закрите подвір’я. Мабуть, є сенс зарити мобільний на клумбі. Певно ж, у саду не копатимуть. Тіло вже в них.　

Він оглядає садове приладдя Аманди у внутрішньому дворику, надягає її робочі рукавички й бере лопатку. Підходить до клумби в глибині саду. Озирається навколо. Єдиний будинок, з якого видно його сад, — це дім Бекі, а Роберт не бачить, щоб та виглядала з вікон чи задніх дверей. Нахиляється й швидко риє маленьку вузьку ямку під кущем, сантиметрів двадцять п’ять завглибшки. Обтирає телефон своєю футболкою, про всяк випадок. Гадає, якщо його знайдуть, можна буде сказати, що, мабуть, Аманда сама його сюди поклала: садівництвом повністю займалася вона. Потім устромляє мобільний глибоко в землю й засипає ямку. А коли завершує, навіть не скажеш, що землю ворушили. Роберт повертає садові інструменти на місце й іде додому.　

Проблему вирішено.　

Розділ шостий

Рейлі зсутулившись сидить на уроці англійської. Учитель невпинно бубонить, але Рейлі здатен зосередитися лише на тій халепі, у яку втрапив.　

Усе починалося доволі невинно навесні, десь у травні. Після школи він залишив свій ранець удома у свого друга Зака. У ранці було завдання на наступний день. Рейлі написав Закові повідомлення, що має по нього повернутися. Зак відповів, що вони не вдома й повернуться лише пізно ввечері. Засмучений, Рейлі поїхав на велосипеді до будинку Зака. Сам не розумів навіщо. Знав, що вдома нікого не було. Ключів він не мав. Діставшись на місце, Рейлі обійшов навколо будинку й зазирнув у вікно підвалу. Ранець лежав на підлозі біля канапи, де він і залишив його й не звертав на нього уваги, доки вони з Заком грали у відеоігри. Просто щоб щось зробити, він посмикав вікно. На подив, те легко відчинилося. Він перевірив отвір. Хлопець був високий і худий — знав, що протиснеться в нього без проблем, — а його ранець лежав, трясця, буквально там. Рейлі озирнувся, чи хтось спостерігає, але, правду кажучи, не надто хвилювався: якщо його помітять, він зможе все пояснити. А потім проліз у вікно.　

І тоді все пішло трохи дивно. Адже він не просто схопив ранець, просунув у вікно й виліз слідом за ним.

Він знав, що треба було зробити саме так. І зараз шкодує, що так і не зробив. Натомість Рейлі стояв у підвалі, дослухаючись до тиші. Будинок, коли в ньому нікого не було, здавався інакшим — сповненим можливостей. Легкий трепет хвилювання пробіг угору-вниз уздовж хребта. Цієї миті порожній дім належав йому. Дивне відчуття заволоділо ним, і хлопець знав, що не розвернеться й не полізе назад у вікно.　

Він пішов просто нагору, подивитися, чи є там кабінет— найімовірніше місце, де можна знайти комп’ютер. Проминув кімнату Зака й зазирнув туди. Побачив на столі нещодавній тест Зака з хімії та оцінку на десять відсотків нижчу, ніж той стверджував. Рейлі спитав себе, про що ще брехав Зак. Потім пішов до кабінету і взявся до спроб проникнути в комп’ютер Закового батька. Задум не вдався, але цей виклик подарував йому дивне відчуття азарту.　

Коли наступного дня Зак спитав його про ранець, Рейлі сумирно визнав, що проліз у віконце забрати його, і висловив надію, що ніхто не образився. Зак явно анітрохи на це не зважив.　

Наступного разу, кілька тижнів по тому, Рейлі нервувався дужче. Він ледве вірив, що побував у чужому домі, і збирався зробити це знову. Він стояв у темряві на задньому подвір’ї одного зі своїх однокласників, Бена. Знав, що