Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– Фероне, копчена твоя пико, тут як уродився!

– І вам добрий вечір, містере Тейкер. А ви й досі копаєте ями? Ховаєте себе в минулому сторіччі. Кажу вам, майбутнє за спаленням тіл, так дешевше й ефективніше.

– Формальності… Не будемо про це не в робочий час.

– Як скажеш, кузене, той, хто програє, поразки не визнає.

Уже через пів години  натовп таких людей заповнив кухню. Адріана продовжувала спостерігати за цим видовищем, допоки Леон не відвів її до кімнати.

– Пані, вам час перевдягатися, бал от-от розпочнеться.

– Як скажеш, Леоне, поклич, будь ласка, служниць.

– Чекайте. Я бачив, як ви віддали намисто кравцеві, у вас зовсім немає прикрас.

– А тобі що до того?

– Господиня балу має сяяти, не забувайте про це.

Перед тим, як вийти, пасинок залишив невеличку скриньку. Прийшла Мелінда та почала перевдягати Адріану, затягуючи корсети, натягаючи спідниці та інші дрібнички. Тим часом вона відкрила подарунок. Усередині було намисто, зроблене з рідкісних чорних перлин, кульчики того ж стилю та незрозумілий обруч із міді, прикрашений оніксом. Він був замалим для корони, відклавши його, місіс Тейкер почала готуватися, як її навчали.

Обличчя потрібно було відбілити пудрою, не наносячи зайвого макіяжу. Ледь підкреслити губи червоним – цього достатньо. Сукню поправити, позбавити нерівностей і фалд. Далі зачіска – якщо дівчина не збиралася вкрити її чорним серпанком, то найліпшим варіантом було зав'язати високий хвіст, саме так вона й зробила. І тут з'ясувалося, що обруч був шпилькою, яка ідеально обхопила зачіску.

– Точнісінько все, як і годиться… Ну, дякую.

Щойно місіс Тейкер закінчила з приготуваннями, як до кімнати увійшов її чоловік, позаду нього стояв Леон у чорному смокінгу, біла сорочка під яким, була прикрашена мереживом, на циліндрі – велетенський червоний камінь, на шиї – краватка-метелик, борода та волосся, як завжди акуратно зачесані.

– Маєш чудовий вигляд, пасинку.

– Навзаєм, мачухо.

Бенджамін узяв її під руку та разом вони вирушили до бальної зали. Там уже  гомоніли родичі, проте варто було з’явитися хазяїнові, як балаган ущух.

Тейкер стояв у центрі, праворуч – дружина, ліворуч – син.

– Леді та джентльмени, хвилинку уваги! Цей рік видався тяжким для всіх нас – викрадачі трупів знову взялися за старе. Звісно, до цього долучилися й студенти-медики, більше ніхто тіл не купує, проте на цей раз не все так просто. Наче їм якась невидима сила допомагає… Та все ж, моя родино, вони зазналися. Ці жалюгідні шмаркачі в біленьких халатиках гадають, що можуть тягатися з нами, спадковими трунарями, так ось лежати їм усім у могилах, поруч із пацієнтами, хрест даю!

Натовп завирував, хтось почав підкидати віяла та капелюхи, проте один порух руки Бенджаміна й усі знову позамовкали.

– Тепер перейдемо до решти новин. Усього пару місяців тому я знайшов собі нову дружину. Вона – родичка головного радника королеви, а тепер ще й наша кров. Прошу привітати, Адріана Тейкер.

Дівчина зробила глибокий вдих, гордо підняла голову та пішла в натовп незнайомих їй людей. Краєм ока вона помітила, як кілька родичів підійшли до чоловіка й полишили бал, до неї тим часом підбігла зграя зацікавлених.

– А вона гарніша, ніж його колишня, – заявила Амарі.

– Мамуню, а можна її в нашому склепі поховати? – завищала семирічна дівчинка з-за спини.

– Але ж там уже місця для жінок не залишилося, – байдуже відповіла та. – Іди, бався з іншими дітьми. Б’юся об заклад, ви не знайдете на цвинтарі чоловіка сорока восьми років із датою смерті 1444 року.

– Знайдемо, уже не малюки.

Дівчина побігла до могил, разом із нею інші діти.

– Пані Тейкер, дозвольте відрекомендуватися, я – Макдермотт, головний заводій усієї Ірландії, – посміхаючись до новенької, вистрибнув огрядний дядько з конюшиною на лацкані. – До шлюбу з чарівною Елеонорою Квіхер був звичайнісіньким чоботарем, проте тепер… Скажіть, а ким ви були до шлюбу?

– Єдиною донькою своїх батьків. На жаль, вони збанкрутували й не мали іншого виходу.

– Сумно…

– Романтично.

– Безглуздо!

– А ця троянда на вашій сукні така екстравагантна, навіщо ви прикрасили нею свій одяг?

– Моє дівоче прізвище Розенблюм приховано в цій квітці. Це зроблено на знак пошани до моїх предків.

– О, моя люба, то будь мені названою сестрою! Я –  Лоуренс, Лоуренс Гребер, і в мене на цвинтарі було кілька могил із прізвищем Розенблюм.

Ще багато хто хотів із нею познайомитися, здебільшого знайомство обмежувалося інформацією про родичів і місця роботи. Як з'ясувалося, прізвище Тейкер мало кілька аналогів, що так само вважалися синонімами. Гребер, Еквадор, Тейка, Ф'юнебрес, Гробар та багато-багато інших. Половина родичів ще й до того ж не розуміли її мови, що скоротило час їхнього знайомства.

Урешті-решт усі відчепилися від новенької та перейшли до наїдків. Слуги приготували популярні, за словами родичів, страви, яких Адріана, однак, ніколи не куштувала. Містер Гребер погодився ознайомити нову рідню з цією смакотою.