Читати книгу - "Двері між світами, Veronika Bilous"

— Що тут незрозумілого? Тут написано: «Ті, хто приходять крізь піски, відкриють шлях назад.» - задумливо промовив Олексій дивлячись на напис.

В таборі запала тиша. Бертран завмер. Марта повільно підняла голову. Руденко відкрив рот, набрав повітря, і різко видохнув.

Олексій подивився на всіх.

— Що? Чому ви так дивитеся?

Бертран, кліпаючи очима, нарешті промовив:

— Ви… ви щойно це прочитали?!

Олексій знизав плечима.

— Так, це досить простий діалект, до того ж написаний скрижалями за спрощеним Ксарським кодексом.

Марта схрестила руки на грудях.

— Олексію… ця мова не має відповідників. Вона не схожа ні на що. Вона… вона просто не повинна існувати.

Руденко різко розвернувся і пішов у бік намету.

— Куди це ти? – гукнула Марта.

— Я офіційно беру перерву на паніку.

 

 

Археологічний табір. Пізній вечір.

Бертран, не приховуючи збудження, витягнув ще один сувій із фотографіями. На камені, знайденому глибше в пустелі, був ще один напис. Набагато довший, складніший… і зовсім незрозумілий. Всі його розшифровки закінчувалися нічим. Зачаївши подих він поклав фото перед Олексієм.

— Якщо ви вже здивували мене раз, давайте зробіть це ще раз, молодий чоловіче!

Олексій нахилився над написом. Його очі пробігли по символах… І раптом він відчув щось більше, ніж розуміння. Він не читав його. Він згадував.

— «Місце з'єднання. Двері відкриються тоді, коли прийде час. Розуміння зітре всі обмеження»

Марта та Руденко обмінялися поглядами.

— Ти знову прочитав це? – запитала Марта.

Олексій підняв голову.

— Я… я не читав. Я просто… знав.

І раптом щось змінилося.

— Я ж просив не читати у голос, - простогнав Руденко

Повітря навколо замерехтіло, камінь, на якому був напис, почав світитися. Спочатку ледь помітно… а потім все яскравіше. При тому його температура почала опускатися. Повіяло довгоочікуваною прохолодою.

Бертран схопився за голову.

— Мій Бог… Що ви накоїли?!

Руденко підняв руку.

— Пропоную нове правило: якщо ви бачите дивний напис на камені, не читайте його вголос!

І раптом… світло зникло. На кілька секунд все занурилося в пітьму. А потім… між мегалітами щось відблиснуло.

Марта завмерла.

— Ні… цього не може бути…

Там стояв чорний об’єкт. Той самий, який вони бачили у Франції. По його поверхні пробігали ті самі знаки що і на мегаліті. Але цього разу він не просто «з’явився». Він чекав.

 

Пустеля. Коло мегалітів.

Об’єкт стояв серед каменів, одночасно поглащаючи та відблискуючі місячне сяйво. Надпис на ньому пробігав як реклама на екрані телевізору змінюючись з клинописи на ієрогліфи, зі скрижалі на лінійне письмо та ронго-ронго. Марта, Олексій і Руденко підійшли ближче. Поверхня чорної сфери була ідеально гладкою… занадто гладкою. Ні швів, ні відблисків – тільки бездонна темрява. І коли до сфери залишився буквально один крок, вони побачили себе. Це було незвичайне відображення. Здавалося, ніби «їхні інші версії» теж дивляться на них – але з іншого боку. Раптом усе навколо зникло. Замість мегаліту з надписом перед ними стояло кам’яне коло. Те саме, яке Олексій бачив у дитинстві у Шотландії. Але тепер воно було в пустелі.

Олексій не міг відвести погляду. Марта з Руденко були приголомшені. До них підбіг Бертран. Друзі лише на хвилину відволіклись на нього, а коли повернулися - коло зникло. Перед ними знову був звичайний мегаліт. Абсолютно гладкий, без жодного надпису.

Бертран був збуджений і рухливий. Розмахуючи пензликом у бік каменів він посміхнувся:

— О! Ви приїхали! Ви все ж таки приїхали! Це відкриття століття!!! Ні, тисячоліття!!! Я мушу вам розповісти!

Він жестикулював руками, його пензлик підскакував у повітрі.

— Ці мегаліти унікальні! Вони не схожі на жодні інші в Африці. Деякі їх частини настільки гладкі, ніби їх обробляли лазером! Але їм тисячі років!

Не давши сказати ні слова професор почав розповідати їм про мегаліти, які знайшли в Африці… Через деякій час, він спитав — Мені повідомили що повинні приїхати експерти по геодезії, це ви? Як ви сюди дісталися? Я хотів зустріти вас в аеропорту!

Олексій, Марта і Руденко переглянулися. Але Бертран проігнорував заминку та продовжив інформаційну підтримку несподіваних слухачів.

— Місцеві племена вірять, що ці камені «падають з неба». Що вони не виросли тут, а з’явилися раптово, багато поколінь тому.

Руденко схрестив руки.