Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

Вікторія прийшла до тями. Поруч сиділа Карліта — заплакана, зі слідами тривоги на обличчі. Десь неподалік лунав голос Андре:

— Так, добре, я вас почув. Дякую. Давайте я вас проведу…

— Що… що сталося?.. — прошепотіла Вікторія.

— Лежи. Не вставай. Тобі треба оговтатись…

— Ти пам’ятаєш, що сталося? Бо ми все знаємо! Тебе годинами не було вдома. Ми кинулися тебе шукати… і зайшли до нього спросити чи не бачив він тебе а потім знайшли у лісі знепритомну. Не хочу про це говорити…

Карліта ковтнула сльози.

— Як трохи оговтаєшся — зайди до Анд…

Не встигла вона договорити, як Вікторія різко підвелась і побігла вниз. Та спустившись, побачила дівчину й Андре.

— Ще раз дякую за інформацію. Бережіть себе, — сказав Андре незнайомці. — Не піддавайтесь на хитрощі. Краще їдьте додому, в Неаполь.

Коли дівчина пішла, Андре обійняв Вікторію.

— Ну що, тобі краще?..

— Так… а що сталося?

— Це… вона… — Вікторія помітно занервувала. 
— Вони… їх багато… відповів Андре !

Але нічого, я думаю… ми щось придумаємо.

— Хто “вони”? Про що ти?..

— Іди відпочинь. У нас із Карлітою є справи.

Поки Вікторія спала, Андре та Карліта об’їжджали острів, розпитували дівчат, яких змогли знайти.

Увечері, сидячи разом в кабінеті, Андре почав розповідь:

— Слухай уважно. Він… він не просто тебе не любив. Він використовував тебе. У його руках були не тільки ти — багато нещасних дівчат. Усі їх об’єднує одне: злидні, відсутність дому… Він користується цим. Прив’язує до себе, знецінюючи. Розумієш?

через декілька місяців після ритуалу 

до дому прибігла   Карліта, вся в тривозі:

— Почалась війна!

Так, війна почалась. А це означало лише одне — попереду були місяці без відпочинку.

Одного разу, коли Вікторія повернулася з чергового ритуалу, Андре і Карліта поглядали на неї з тривогою. Потім зачинились у кабінеті.

— Кажу тобі — вона досі його любить. Не можна казати їй правду!

— Ні. Треба. Хай заспокоїться, хай усе завершиться. Я не буду заважати. Вона має це зробити.

Карліта вийшла і підійшла до Вікторії:

— Як пройшов ритуал?

— Нормально. Щось сталося?

Андре стояв біля вікна, мовчки.

— Так… сталося. Взагалі-то… Арген… Він поранений. Ймовірно, знадобиться твоя допомога.

Запала тиша. Безмежна, глуха. Після довгої паузи Вікторія стиснула кулаки:

— Де він?

Наступного дня вона поїхала до нього. Зайшовши до палати, завмерла. Він виглядав жалюгідно, як ніколи в житті.

Вона сіла поряд, поставивши робочий чемоданчик на підлогу.

— Ну як ти?

— Ааа… Вікторіє… — прохрипів хлопець. — Ти прийшла… Що ж… — він спробував усміхнутись, та біль скував його тіло. — Мм… боляче…

— Знаю… Не переймайся. Нічого не вічне. Зараз проведемо ритуал. Все буде добре…

Вона була наче в тумані. Розум відмовлявся сприймати реальність, очі застилав серпанок.

— Нічого-нічого…

Раптом перед очима знову з’явилось видіння: терези. На одній чаші — серце, накрите чорною тканиною. На іншій — птахи. Багато птахів. І вона серед них…

— Не бійся, любий… Я проведу ритуал…

Натягнувши капюшон, вона дістала з валізи молоток.

Занесла його над собою…

Через кілька хвилин, опритомнівши, вона побачила за вікном зграю птахів, що билися об скло.

Молоток випав із рук. Вона відчинила вікно й вийшла з кімнати.

У лісі вона йшла мовчки, а за нею летіли ворони. Потім ворони ніби розчинились, і з темряви з’явились дівчата. Багато дівчат. Вони йшли слідом, і Вікторія вела їх у глибину лісу.

Поруч крокувала висока рудоволоса дівчина, яка не припиняла ставити їй запитання… 

Вони прийшли до Андре, і на порозі їх зустріла Карліта. Вона щиро посміхалася й сказала:

— Ну що, вітаю вас удома! Беріть інструменти — попереду багато роботи

Кінець