Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 4

Як тільки автомобіль зупиняється перед будинком я, не чекаючи, покидаю його. Хочу якнайшвидше потрапити у свою кімнату. Гадаю, що почути щось хороше від Марка я однаково не зумію.

Але всі мої бажання розбиваються об болючу реальність, бо як тільки я переступаю поріг, на моєму зап’ясті змикається чоловіча рука, змушуючи зупинитись.

— Не договорив? Маєш ще що сказати? — шиплю, вдивляючись в бездонні очі чоловіка.

Мене всю просто трясе від злості та дивного відчуття несправедливості. Тому що для того, аби відчути крихту його уваги я повинна влипнути в щось… таке от!

— Повір, говорити я можу багато, проте сумніваюсь в тому, що твій п’яний мозок здатен усвідомити хоч половину, — намагається зачепити, та мені чомусь тепер байдуже. Нехай робить що хоче, я ж не маю жодного бажання продовжувати цю перепалку.

Раптом розумію, що сили покидають моє тіло, а натомість приходить жахлива нудота, від якої навіть руки починають тремтіти.

— Залиш свої нотації на ранок, — втомлено промовляю, вириваючи свою руку з Маркової в’язниці.

Чоловік більше не робить спроб зупинити мене, просто стоїть. Тому я на ватяних ногах повертаюсь та прямую у свою кімнату. Хоча гадаю, що спочатку варто піти у душ, можливо він зуміє трохи допомогти моєму становищу.

Проте, як тільки ступаю ногами на першу сходинку — починаю втрачати рівновагу. І якби не Марк, то я б точно поцілувала б підлогу своєю голівонькою. Одна мить і я притиснута спиною до міцних грудей чоловіка. Жар приливає до моїх щік, коли я відчуваю його руки на своїй талії. До болю закушую нижню губу, бо раптом мене кидає в ще більше тремтіння.

Ще один рух і ось Марк тримає мене на руках, притискаючи до себе.

Я намагаюсь не дихати, бо голова і так паморочиться від цієї близькості. Такої бажаної…

— І що робити з тобою, Сонь? — шепоче біля вуха, викликаючи табун сиріт. — Злитись не можу довго, адже як тільки відвертаюсь, ти одразу потрапляєш в халепу. І щоб не було, я однаково завжди поруч, і інакше не можу.

Ці слова образили б мене, якби не алкоголь в крові. Тому що зараз я чую тільки стукіт власного серця. І це найкраща музика, що я коли-небудь чула.

На його слова я нічого не відповідаю. А хіба є сенс? Сперечатись втомилась. Нехай так, але відчувати його так близько — межа моїх мрій.

Марк з такою легкістю несе мене в бік кімнати, що мені здається, наче саме тут, в його обіймах, моє місце. Не уявляю себе ніде більше. Тут найкраще. 

Тепло. Комфортно. Ніжно.

Прикриваю очі, аби закарбувати цей момент в пам’яті. Нехай би не закінчувався. Хотіла б я залишитись в його обіймах. Жила б тут.

Проте, це все тільки мої бажання. Бо лише доля секунди і я опиняюсь на ліжку. Моя долоня продовжує міцно стискати сорочку Марка, не збираючись відпускати чоловіка. Він сідає поруч і мовчить. Ця тиша зводить з розуму, змушуючи задихатись. Я дивлюсь у вічі чоловіку, який раз за разом ламає мене, і відчуваю, що готова так жити все життя. Ця хвороба вб'є мене, але не схоже що я проти. Навпаки все! І це лякає.

— Коли ж ти подорослішаєш? — звучить тихо, на що я посміхаюсь.

Раптом Марк простягає долоню до мого обличчя, заправляючи неслухняне волосся за вухо, і цей незначний жест добиває мене. Його погляд, який вдивляється в мої очі, здатен знищити. І я вкотре відчуваю, що всі мої почуття не вигадка. І якби я могла відмовитися від кохання, то точно б цього не зробила. Бо тільки поруч з ним я жива. І це вартує всього на світі.

— Я давно виросла, – констатую факт, мовляв:  «дивись, я вже не дитина».

У відповідь Марк хитає головою.

— Ні, Сонь. Ти хочеш такою здаватись, але втрачене дитинство не дає тобі вирватись. І я намагаюсь це розуміти, хоча важко терпіти тебе таку. Бо хочу жити спокійно. А ще дужче хочу аби ти так жила, — кожне слово вривається у свідомість на шаленій швидкості. 

Намагаюсь зловити думку, але алкоголь не дає їй затриматись. Натомість нудота все дужче накриває мене. 

Продовжую тримати Марка за сорочку. Маленька долонька так міцно вчепилась за нього, що чоловік і сам дивується.

— Я зроблю тобі чаю, — промовляє, але не поспішає вставати. — Говорити зараз немає жодного сенсу, тому давай просто заспокоїмось та ляжемо спати.

Я мовчки киваю на знак згоди та все ж відпускаю Марка. 

— Сходжу поки в душ, — навіщось промовляю, хоч і знаю, точніше відчуваю, що йому байдуже.

Вся ця опіка не більше ніж просто втома від концертів, що занадто часто відбуваються між нами. Марк не хоче сперечатись постійно, а по-інакшому у нас поки що не виходить. І як би сильно я не хотіла це виправити, та чомусь надто важко дається все.

Саме тому на мої слова я не чую відповіді. Просто в якийсь момент в кімнаті стає дуже тихо…

В душі нарешті переводжу подих. Декілька разів змінюю температуру води, аби остаточно прийти до тями, і цей контраст все ж допомагає. В голові пусто. Всі думки просто випарувалися. І це добре. Адже єдине чого зараз дійсно хочу — побачити Марка, випити чудодійний чай та заснути. Хоч на мить забути про все, і просто відпочити. Можливо після цього все стане на місце і я побачу вирішення ситуації?

В такі моменти моя пам’ять нагадує про той безтурботний час в моєму дитинстві, коли Марк був хлопчиськом, який допоміг мені знову покохати життя. Тоді я й гадки не мала, що через декілька років він же змусить забути мене, як дихати. Що кожна зустріч ламатиме мені ребра, а кожен погляд — випалюватиме душу.

Тихій стукіт у двері змушує кліпнути, повертаючи мене у реальність.

— Все гаразд? — знайомий голос викликає посмішку, яка відразу зникає з обличчя.

Як багато він вимагає від мене, і як мало мені потрібно від нього…

— Так, хвилинку, — відповідаю, натягуючи на досі вологе тіло футболку для сну.

Вкотре кидаю погляд у дзеркало… Очі світяться. Не знаю чи це від алкоголю, чи, можливо, його присутність робить це зі мною. Хоча, кого я намагаюсь провести? Я до шаленства щаслива кожний раз, коли бачу Марка, попри те, що більшість наших зустрічей завершуються сваркою. Бо ті роки, які ми провели окремо були просто нестерпні. Я відчувала себе справжнім сталкером, який слідкував за його життям. Кожна публічна зустріч, кожен захід не проходив повз моєї уваги. Я вбирала його обличчя на фотографіях з хворобливим бажанням. Він — моя залежність. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍