Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Востаннє видихнувши я наважуюсь відкрити двері й вкотре заглянути в ці очі, наче два сонця, під час затемнення.

— Хотів викликати рятівників вже, — жарт з його вуст звучить дивно, але посмішка на моєму обличчі все ж розквітає.

Який же він вродливий, чорт побирай. Нехай завжди так посміхається мені. Готова світ спалити, аби ще раз побачити його таким.

— Чай на столику біля ліжка, — промовляє, зазираючи у вічі.

Бачу, що Марк хоче щось сказати, але стримує себе. Боюсь навіть уявити, що вислуховувала б, якби не погане самопочуття. Я ніколи не напивалась. та й загалом алкоголь точно не моя стихія, бо якось ми з Женею вирішили спробувати вино з колекції дядька. То після першого ж ковтка я відчула дивну ейфорію. І після цього куштувати більше не хотілось. А сьогодні розізлилась, і от наслідки…

— Випий його і лягай спати, вже пізно, — втомлено хрипить чоловік, потираючи шию. 

Ну звісно, він після літаку. Не відпочив, адже відразу помчав у компанію, а в кінці дня я зі своїми походеньками. Почуття провини накриває з головою, проте як тільки згадую всі його слова — стає легше. А що хотів? Сухар!

Хоч мій внутрішній демон бажає посперечатись, заперечити, та щось заважає. Проте паралельно чую ще один голос, який каже, щоб я лишила все як є,  і не псувала стосунки між нами ще дужче.

— Ти можеш залишитись тут, поки я не засну? — раптове питання вилітає, вганяючи в шок не лише Марка, але й саму мене.

Що на мене найшло? Чи це так діє клятий алкоголь?

— Сонь… — наче про щось попереджає мене чоловічий голос. Найкращий голос для мене.

— Прошу! — вдивляюсь в очі, благаючи про те, аби він не залишав мене одну. 

Адже два роки минуло… Це так багато для мене. І зараз, після його приїзду, мені потрібна хоча б ця ніч поруч із ним.  І байдуже що серце потребує більшого. Я згодна хоча б на це. Інакше, відчуваю, помру наодинці. 

— Знову дитячі забаганки, — шепоче, опускаючи голову додолу. 

Проводить рукою по волоссю, зрошуючи його. Він завжди так робить, коли знаходиться на роздоріжжі. Але чому зараз йому так важко? Я не прошу нічого такого, просто побути трохи разом. Поки не засну. 

— Нехай дитячі, — погоджуюсь, різко хапаючи його за руку. — Я засну і ти підеш. 

Погляд. 

Його погляд здатен нищити світи та… розбивати жіночі серця. Моє в тому числі. 

Марк завжди так дивився. Наче читав. Варто було тільки подумати про щось, як чоловік все розумів. Я була для нього відкритою книгою, яку він сам же й написав. І мене це влаштовувало. Бо йому я готова була відкриватись. Зізнаватись. Вірити. 

— Добре. Лягай, — наказує, і я відразу підкоряюсь.

Марк допомагає вкритись, а потім його погляд зупиняється на горнятку з чаєм, до якого я так і не доторкнулась. Один погляд на мене і він розуміє, що зараз я ледь здатна вдихнути повітря. І знову його важкий видих. І моя посмішка, мовляв:  «Вибач мені. За все».

Скільки б часу не минало, та викорінити із серця цього чоловіка здається неможливим. Особливо, коли бажання такого немає. Бо розлюбити його рівноцінно смерті. Наче жити не можу інакше. 

Чи інакше без нього й не зможу? Інколи здається, що я й не пам‘ятаю того життя, коли Марка не було поруч. 

Він витягнув з прірви тоді, коли мені здавалось ніхто не в силі. Бо в якийсь момент я наче перестала чути. Всі голоси здавались просто шумом, котрий нічого не вартував. Це лякало, але так було спокійніше. Я контролювала все. Принаймні я так думала. 

В якийсь момент все змінилось. Біля в грудях зводив з розуму, а думки заважали жити. Хоча хіба ж це життя, коли не в силі навіть дихати без болю? Мені здавалось, що я не житиму. Сенс зник зі смертю татка. Але Марк став світлом. Опорою. Моїм маяком. І цей маяк відкрив мені очі. Я побачила той шлях, який допоможе вийти зі стану напівживої. Завдяки йому я згадала про справу, якою так дихала. Фотографія. Саме так я передавала все, що мене хвилювало. Він казав, що мої фото дихають. Я змушую їх оживати. І це допомогло. Бо весь біль я відображала на фотографіях. 

— Твої думки надто гучні, — тихий шепіт змушує повернутись в реальність і поглянути в очі людині, яка стала для мене порятунком. 

— Так завжди було, — відповідаю, гірко посміхаючись.

Він завжди усе знав. Читав.  

— Мені шкода. Я був різким, але по-іншому з тобою не виходить. Твій вік зараз… — Марк знову заводить пластинку про мої роки, що так дратує. 

Бо кожного разу він акцентує на тому, що я ще дитина. І можливо якоюсь мірою так і є, але хіба він не бачить, що я змінилась. Можливо не кардинально, але змінилась. Вже далеко не та дівчинка, що намагалась відсторонитися від всього світу, аби тільки біль перестав руйнувати життя. Бо інколи навіть дихати здавалось неможливим. 

Все навкруги здавалось не правильним. Чужим. Холодним.

— Я хочу, щоб ти знав, що мені лише потрібно аби ти був поруч. Більшого не треба, — шепочу, дивлячись на Марка. В його погляді питання, але я знаю що він не насмілиться поставити його. — Ти єдиний хто завжди був поруч. Ти та дядько. Але якщо для нього я була тією, кого ввірив друг, то для тебе… Ти ніколи нічого не був винен. Бути поруч — твій вибір. Якщо і ти покинеш мене…

— Сонь, я завжди поруч, — відповідає, а я ковтаю сльози. Бо це не так. Я відчуваю, що він віддаляється. І ні чорта змінити не можу.

— Ти покинув мене, — шепочу, і сльоза все ж стікає щокою. — Два роки тебе не було. Ти не писав, не дзвонив. Чому? Що я зробила не так? — промовляю, розуміючи наскільки жалюгідно виглядаю. 

Але повинна зрозуміти. Бо далі так не зможу. Потрібно налагодити те, що між нами відбувається.

Він мовчить не надто довго, але достатньо, аби я зрозуміла що почую те, що вкотре ранить мене.

— Ти закохалася, Сонь. В цьому була проблема, — ці слова лишають глибоку рану на серці. 

Його погляд здатен прямо зараз знищити мене тут. Спопелити.