Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ДЕСЯТА

Він дихав. Повільно, глибоко, вперше — не вічністю, не сутністю, а легенями. Повітря було вогким, теплим, пахло землею і порохом. У грудях — серце. В тілі — рух. Пальці ворушились, як після сну. Очі не дивились — вони бачили.

 

Він лежав у заглибленні між двома пагорбами, серед сірого ґрунту, напівприкритий гіллям і уламками. Це була сіра зона. Ніхто не приходив сюди відкрито. Ніхто не перевіряв, хто вижив, а хто — зник. І саме тому він був тут. У власному тілі. У формі, яку не знайшли.

 

На ньому була та сама куртка. Те саме спорядження. Все — як у момент загибелі. Але тіло не мало рани. Не мало слідів смерті. Лише тиша в очах. І присутність, яка не питала дозволу, щоб бути.

 

Він підвівся. Повільно. Без болю, без подиву. Немов прокинувся після сну, який тривав одну мить — і вічність одночасно. Земля навколо була мертва. Але не порожня. Вона дихала спогадами.

 

Він ішов, і тиша рухалась разом із ним. Не як страх. Як відповідь. Хмари затуляли сонце. Повітря було важке. Світ ще не знав, що він повернувся. І все ж деякі тіні вже починали здригатися.

 

На горизонті — вигорілий ліс. Далі — хутір. Села давно залишені. Але десь у підвалі ще міг жити старий пес, що забув гавкати. Десь в уламках ще могла лежати дитяча іграшка, яку так і не знайшли.

 

Він ішов не до когось. Він ішов — тому що був. І цього вже було достатньо.

 

У церкві на іншому кінці зони свічка згасла сама по собі. І монах, який лишився ночувати, злякався не вітру — а тиші, що опустилась над ним, як тінь.

 

Артем повернувся. І світ почав згадувати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍