Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

РОЗДІЛ XI — ТИХА ВОДА

Дорога за місто була порожньою. Вітер грався з листям обабіч траси, сонце вже хилилося до обрію. Макс сидів за кермом, а Емілі позаду нього трималася за його плечі. Її руки були теплими, спокійними — не чіпкими, а довірливими.

Вони зупинились на краю маленького озера. Поверхня води була гладкою, як дзеркало. Поблизу не було ні душі. Тільки природа й тиша.

— Тут красиво, — сказав Макс, знімаючи шолом.
— Я завжди приїжджаю сюди, коли мені треба подихати. Коли не хочу чути чужі голоси. — Вона сіла на колоду біля води.

Макс прилаштувався поруч. Деякий час вони мовчали, просто дивились на воду.

— У тебе було багато таких місць? — запитала вона.

— Ні. Раніше я біг від тиші. Тиша змушувала мене згадувати.
— А зараз?

— А зараз… — він усміхнувся, не дивлячись на неї. — З тобою вона не така гучна.

Вона кинула у воду камінець. Кола розійшлись на всі боки.

— А ти був колись закоханий? — запитала раптом. Не з цікавості — просто тихо, ніби між іншим.

Макс зітхнув.

— Так. Її звали Лейла. Ми були разом кілька років. Я думав — це назавжди.

— А чому…?

— Життя змінилось. Я змінився. Вона — ні. Ми віддалились, хоч і намагались триматись одне за одного. Вона — світла, добра. А я… був не тим, ким повинен був стати поруч з нею. І врешті-решт ми просто… зникли з життя одне одного.

— Тобі боляче згадувати? — її голос був обережним.

— Раніше — так. А зараз… я вдячний. Вона була частиною мого шляху. Просто не тією, з ким я дійду до кінця.

Емілі кивнула. Вона не ставила зайвих питань.

— А ти? — запитав він. — Хтось залишив слід?

— Були історії. Але справжніх — мало. Іноді здається, що всі дивляться на форму, а не в суть. Або просто не витримують, коли бачать, яка я є насправді.

— А яка ти?

— Складна. Пряма. І, мабуть, трохи втомлена. — Вона всміхнулась. — Але ще жива.

Макс мовчки кивнув. Її прості слова звучали справжньо.

Вони ще довго сиділи мовчки, слухаючи шелест листя і далекі крики птахів. Це була не закоханість і не пристрасть — це було щось глибше. Довіра, яка тільки зароджувалась.

Коли сонце вже сховалось за обрій, а небо почало вкриватися темно-синім оксамитом, вони повернулись до мотоцикла. Дорога назад минула майже мовчки — але це було те мовчання, яке не тисне, а навпаки — гріє зсередини.

Макс зупинився біля її дому. Вона зняла шолом, розправила волосся й подивилась на нього.

— Дякую, — сказала просто. — За компанію. За розмову. І за те, що не прикидаєшся. Ти… справжній.

— Це рідко хтось каже, — відповів він з легкою усмішкою.

Вона нахилилась ближче і, перш ніж він встиг щось сказати, поцілувала його в щоку.

— Гарної ночі, Максе.

Він не відповів одразу. Просто провів поглядом, як вона заходить у під’їзд, а потім ще кілька секунд дивився на закриті двері.

Його рука торкнулась місця на щоці, де лишився її поцілунок. Маленький, але несподівано важливий жест. І чомусь… тепло залишалось там довше, ніж мав би тривати будь-який дотик.

Макс завів двигун і повільно поїхав у ніч.

З темного закутка біля дороги вийшов Еліазар, дивлячись йому вслід.

— Один поцілунок — і вже летиш у прірву. Людська слабкість така солодка...

Його силует розчинився в тіні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍