Читати книгу - "Акваріум"

кажучи, якщо я міг нормально довіряти своїй пам’яті, картинка, яку я бачив зараз, не надто змінилася за час моєї відсутності. І це було дивно, бо, перебуваючи в будинку і в думках все-таки повертаючись до дев’яносто першого року, я був впевнений, що молода українська держава мала динамічно розвиватися, звісно, що не з першого року, та й не з другого. Але ж, коли четвертий рік майже закінчується, мають бути якісь позитивні обнадійливі зрушення? Інакше навіщо це все?!

Хто міг дати відповідь на подібне запитання, я не міг знати. Подивився в небо — воно було похмуре, і в його сірому безкраї нерухомо застигли птахи. Мені, з моєю фантазією, миттєво уявилося, що  в небо стріляли…»

«У небо стріляли…» Здуріти, що за людина! Замордував дружину, задумав ще якесь неподобство (серцем відчуваю, що саме неподобство, — такого роду люди можуть отримувати насолоду тільки з аналітичної діяльності або зі спостерігання за стражданнями інших), а тепер він стоїть і насолоджується пейзажами, і говорить так метафорично, що мені заздрісно стає! У небо стріляли! Здуріти…

«…розстріляне небо не може знати відповідей на жодні запитання. Воно мовчало. Я примружився і подивився на людей, що стояли поряд. Хто-хто, а вони ж повинні були знати відповіді. Але люди — всі як один — дивилися на мене вороже. Це повернуло мене з небес на землю, і я вперше усвідомив, що виглядаю зараз дуже комічно і недоречно. Як чоловік із минулого століття.

Вони дивилися на мене кожен зі своєю індивідуальною злістю та осудом, а я тоді так дивитися ще не вмів. За часів моєї молодості ми мали колективну совість, яка все обдумувала, виносила вироки за скоєне і контролювала виконання покарання у спеціально вигаданій для цього формі. Наша колективна зневага, колективна ненависть і незгода були вбивчими, по-справжньому страшними. Але зневага та ненависть персональна видавалися чимось химерним і мало не забороненим. Ці ж люди, які стояли за кілька метрів від мене, хоч і були якимось колективом, але ненависть, що її я так гостро відчував тоді, брала початок не в  колективній свідомості, а в кожній голові окремо. Цілковито зрозуміло було, що Союз таки не відновився, людям було дозволено мати свої емоції, свої погляди. І ще їм дозволено було мати їх на порожньому місці, тобто не обов’язково було все це підкріплювати якимись переконливими аргументами.

Ось і зараз, щоб вони відчули мене чужим, мені було достатньо виглядати так, як кілька років тому вдягався ледь не кожен із них. Але час плине, відкидаючи на ходу тих, хто погано адаптується, лицарі і їхні дами тепер вдягали нові шати — пошиті в туреччинах та китаях, їхні обладунки пахли тепер шкірою, здебільшого штучною, і азійською синтетикою, значно доступнішою, але саме легкодоступність підіймала самооцінку їхніх нових власників, як ніщо інше.

Так ось, люди із зупинки дивилися на мене якось непривітно, але, оскільки мені останніми роками на людей було плювати з високої дзвіниці, то я особливо цим не переймався. Зрештою, людям притаманно вороже ставитися до всього чужого. Тому для себе я вирішив, що нехай вони йдуть у задницю, а я собі спокійно поїду на ринок.

Автобуса не було вже десь півгодини, і мене це почало нервувати, тим паче, що під поглядами цих виродків із зупинки я почувався трохи незатишно, хай там що я собі думав. Я вже намислив пройти трохи далі в напрямку міста та зловити попутку, бо стояти було нудно, і в мене починала боліти спина. Але щоразу я переконував себе почекати ще п’ять хвилин, а потім вже, якщо нічого не буде, йти голосувати.

Коли я зовсім уже втратив надію дістатися центру громадським транспортом, до зупинки звідкілясь, я не встиг зрозуміти звідки, підкотився незрозумілого кольору і марки тарантас. Люди з-під каптура зупинки, не розриваючи рядів, пішли на штурм. Один за одним вони, під тиском решти, вривалися в салон автобуса і намагалися захопити місця, не забльовані бідолашними пасажирами та не мокрі від виснажливих дощів, що крізь шпаринки потрапляли й до салону. Відбувалося це все повільно, зі страшними прокльонами та ударами в спину тим, хто опинявся найближче до дверей. Я прилаштувався в кінець черги і терпляче чекав на можливість зайти. Нарешті останню спину переді мною всмоктало в тепле вже нутро автобуса, і я, зайшовши на підніжку, потрапив усередину.

Усі місця в салоні було зайнято, декілька людей навіть стояло. Зупинившись коло водія, я спитав, скільки коштує проїзд, але він щось буркнув у мій бік, як мені здалося, російською. Коли я перепитав, то чітко почув відповідь: «Трідцать». Лише з одного чітко почутого слова російською мною оволоділа подвійна тривога: Союз, звісно, міг не відновитися, але чи знову не прийшли до влади комуністи, або, що було би ще гірше, чи не стала Україна частиною Росії?

Уже пізніше я докумекав, що, в принципі, якби сталось або перше, або друге, не було би жодного місця, де сховатися — і навіть мене би швидко знайшли.

Але тоді відповідь водія мене насторожила й збентежила, я вирішив не сперечатися, а приїхати в місто, накупити газет за останні тижні і продивитися їх, бо справді якось незручно почуватися цілковитим дурнем.

Отже, тридцять. Я поліз до кишені штанів і завмер. Гроші ж напевно помінялися, а в мене — лише радянські. Та виходити мені не хотілося. Подумав — пронесе, якось умовлю, може. Дістав трохи монеток, відрахував тридцять копійок і простягнув їх водієві. Він, не відриваючись від керма і не відводячи очей від дороги, посміхнувся. Тоді я простягнув йому монети ще раз, думаючи, що він не побачив. Тепер водій повернув до мене голову і поглянув з нерозумінням. Я вирішив не заважати йому і просто поклав гроші на панель перед ним. Він різко дав по гальмах, від чого дехто в салоні сильно вдарився головою, а декількох товстих замріяних жінок, що стояли поміж кріслами, сильно хитнуло.

— Що таке? — спитав я.

— Нє, ето я тєбя спрашіваю, что ето? — підозріло ввічливо шкірячись, спитав водій.

— Гроші за проїзд. Тридцять копійок, як ви і просили, — так само чемно відповідав йому я.

— Відалі клоуна? — крикнув водій в салон, — совєтскімі копєйкамі за проєзд платіть хочєт!!!

— Да гоні ти єго нахєр, на работу єщьо опоздаєм із-за нєго! — об’єднавшись у злагоджений хор, кричали пасажири.

Далі все відбулося швидко. Недавно зачинені две­рі автобуса знову важко розчинилися, випускаючи із себе пневматичний стогін, до мене підскочили два молодика в шкіряних куртках, я отримав один удар у живіт, ще один в обличчя, і наступної секунди вже летів по багнистому схилові, який опускався від дороги до лісосмуги. Обличчя пашіло, кишки крутило, плащ мій залишився в автобусі, напевно, у вигляді моральної компенсації. Я звівся на коліна, весь брудний, і довго лаявся вслід автобусові, який уже зник із поля зору. Тоді мені хотілося тільки знищувати це незрозуміле мені бидло, і більше нічого. Зрештою, все було в моїх руках. У всякому разі редуктин точно був, цього заперечити було неможливо.

Поки в моїй голові ворушилися якісь незрозумілі плани помсти, напроти, на схилові, пригальмувала простенька автівка. З неї викотився кругленький чолов’яга і запитав, чи зі мною все гаразд? Я відповів, що гаразд, упав, але цілий, все в порядку. Він спитав, чи не треба мені в місто, і я, звісно ж, погодився, порадівши тому, що хоча б залишився з грошима, бо носив їх у ки­шенях піджака і штанів, а не в плащі. Наступної ж миті я зрозумів, що ці гроші зараз до сраки, в країні помінялась валюта, і, власне, через радянські копійки мене щойно викинули з автобуса.

«Тільки в мене гроші радянські», — сказав я мужич­кові, коли він дбайливо допомагав мені підійматися до авто­мобіля.

Він сказав, що з цим ми розберемося, і, дізнавшись, що мені на господарський ринок, явно зрадів, бо йому також треба було десь у той район, а дороги він не знав, бо не місцевий, отже, ми могли би бути одне одному корисними.

Чоловіка звали Василем. Він був років на десять старшим за мене, жив в одній із західних областей, тепер уже не згадаю, але, здається, десь на Івано-Франківщині, і був простим, як табуретка.

Від нього я дізнався багато цікавого про події останніх трьох років. Про жебрацтво людей, про постійні перебої з харчуванням, водопостачанням, про банкрутство та закриття виробництв, про тривалу нестачу абсолютно всього, що можна було уявити. Я дізнався, що Україна все ж зберегла незалежність, що громадянської війни не було, що схід і захід все-таки разом, хоча і постійно перегавкуються. Він розповів мені, що першим українським президентом був Кравчук (Василь називав його Вареником і страшенно реготав із власного жарту),